населення

Населення та його особливості. Сільське розселення.

  Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісове й лісопромислове господарство, рекреаційне обслуговування, природоохоронні функції). Тому сільське розселення відзначається меншою людністю поселень, переважанням малоповерхової забудови і поширеністю односімейних житлових будинків. У більшості країн і районів основну частину сільського розселення складають поселення, що безпосередньо пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. А втім, існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, а також змішані агропромислові. У розвинених країнах сільське розселення існує в умовах скорочення числа сільського населення і частки зайнятих у сільськогосподарському виробництві. У країнах, що розвиваються, спостерігається зростання абсолютної чисельності сільського населення. Сільське розселення — переважна форма в Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.


Населення та його особливості. Міське розселення.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів). 


Природний рух населення

  Природний рух населення — де зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного переміщення. Природний рух населення характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних показників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік складала 17,3%, до кінця століття вона становитиме приблизно 14%. Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х pp. перевищував 20%о. Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.


Релігійний склад населення

  Релігія (від лат. religio — побожність) — система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей пояснює та реагує на те, що вважає надприродним і священним. Вона значною мірою зумовлює мораль і етику, світосприймання й мету життя, культурний клімат суспільства й соціальні відносини, характер і типи економічного розвитку.

  Релігійний склад населення світу має таку структуру: приблизно 1800 млн. осіб — християни, 900 млн. — мусульмани, 700 млн. — індуїсти, 300 млн. — буддисти, 180 млн. — конфуціанці, 90 млн. — синтоїсти, 30 млн. — даосисти, 13 млн. — іудаїсти.

  Із християн найчисленніші — католики (1000 млн. осіб), за ними — протестанти (570 млн.). Православні разом із послідовниками інших східних церков налічують приблизно 155 млн. осіб.


.

Основні проблеми зайнятості населення

  Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка зазвичай приносить їм заробіток (трудовий дохід). Міжнародною організацією праці визначено найважливіші принципи зайнятості. Серед них — виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці. Примушування (в будь-якій формі) до праці не допускається, крім випадків, що встановлюються законодавством. Держава несе відповідальність за здійснення політики зайнятості, спрямованої на створення умов для реалізації права громадян на працю. Реалізація зайнятості включає систему соціально-економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та участю його в суспільно корисній діяльності. Зайнятість відображає весь комплекс взаємозумовлених економічних, соціальних і демографічних процесів розвитку суспільства і є важливою характеристикою його зрілості й прогресивності. Кількісно вона характеризується рівнем залучення населення (або окремих його груп) до суспільно корисної діяльності; вимірюється співвідношенням кількості зайнятих у господарстві до загальної кількості населення або його працездатної частини. Зайнятість характеризують також за такими основними пропорціями: розподіл зайнятих між сферами трудової діяльності й підготовка до неї (навчання з відривом од виробництва); розподіл між галузями господарства; поділ на зайнятих розумовою і фізичною працею тощо.


Християнство

Християнство — одна зі світових релігій, в основі якої лежить життя, вчення і смерть Ісуса із Назарета, або Ісуса Христа (І ст. н. е.). Зараз у світі нараховується понад 1 700 000 000 християн. Є три основних гілки християнства: католицизм, православ'я і протестантизм. Християнство виникло як течія всередині іудаїзму. Послідовники Ісуса визнали його «Христом», або «помазаником Божіїм». Він прийшов у світ, щоб викона­ти обет, даний Господом Аврааму, Ісааку і Іакову. Христос ввів обряди хрещення і причащання. Вчення Христа було згодом зібране і оформлене у вигляді євангелій.

Відмітними рисами християнства від самого початку були єписко­пат, символ віри і біблійний канон. Євангеліє зустріло відсіч з боку пра­вовірних іудеїв. Тоді апостол Павло поширив благу звістку серед язични­ків. Елліністичні філософи III ст. Климент і Оріген осмислили вчення Христа, виходячи з грецької філософії. Євангеліє отримало також мета­фізичне тлумачення в Сирії, Північній Африці і Персії. Ранні християни стикалися з відкритою ворожістю невіруючих. Язичницькі обряди, зок­рема, культ цезаря у римлян, вступали в суперечність з монотеїстичною спрямованістю нової релігії. Це призвело до гоніння на християн. Като­лики, що відстоювали єдність і загальність християнства, отримали пе­ремогу в ідейній боротьбі з гностичними і іншими єресями.


.

Мови світу

Мови світу — мови народів, що населяють (і що населяли раніше) земну кулю. Загальне число від 2,5 до 5 тис. (точну цифру встановити неможливо, оскільки відмінності між різними мовами і діалектами одні­єї мови умовні). У переважній більшості випадків назви народу і мови збігаються. Є, однак, випадки, коли декілька народів розмовляють однією і тією ж мовою. Так, англійською (з невеликими місцевими відмінно­стями) розмовляють англійці, американці США, австралійці, новозела­ндці, англоканадці і деякі інші. Іспанська мова є рідною не тільки для іспанців, але і для більшої частини народів Латинської Америки. Німе­цькою мовою розмовляють німці, австрійці і германо-швейцарці. Як пра­вило, кожний народ говорить однією мовою (іноді діалектні відмінності настільки великі, що спілкування між окремими групами народу без знання загальноприйнятої літературної мови виявляється неможливим). Однак усе більше поширюються випадки двомовності, коли окремі час­тини народу або навіть цілі народи користуються у побуті двома мовами. Двомовність зазвичай має місце в багатонаціональних країнах, де наці­ональні меншини, крім рідної, користуються також мовою найбільш чи­сленної або пануючої нації. Двомовність характерна і для країн масового осідання імігрантів.


Розміщення і густота населення

На Землі заселені майже усі території, придатні для життя людей та їхньої господарської діяльності. Населення світу розселене нерівномірно. Нарівні з великими густонаселеними районами, де понад 1 тис. лю­дей на 1 км2, є неосвоєні області (площа останніх складає бл. 15 % всієї території суходолу). До незаселених областей відносяться приполярні райони (постійні населені пункти є лише на півдні від 78° пн.ш. і на півночі від 54° пд. ш.), високогірні області (практично всі гірські райони, розташовані вище за 5000 м), основна частина гігантських пустель Центральної і Південно-Західної Азії і Північної Африки. У той же час у найбільш густонаселених районах світу, що становлять приблизно 7 % суходолу, зосереджено понад 70 % всього населення світу (області дав­нього штучного зрошування в долинах найбільших річок Південної, Південно-Східної і Східної Азії, долина Нілу в Африці; промислові райони Європи і Північної Америки). Переважна частина населення проживає в Східній (80 %) і Північній (90 %) півкулях, причому в основному на рівнинах, у межах низовин і височин до 500 м, територія яких становить тільки 28 % всього суходолу. У Європі, Австралії і Океанії в таких райо­нах живе понад 9/10 населення. В Африці і Південній Америці значна частина населення проживає в областях, розташованих на висоті 500— 1500 м (відповідно 35,6 і 27,5 %). У Болівії, Афганістані, Ефіопії, Мекси­ці, Перу понад 2/3 населення розміщено в районах, висота яких переви­щує 1000 м (загалом у світі в таких районах проживає 8 % всього насе­лення). У Нідерландах, Польщі, Франції, Японії, США майже всі посе­лення знаходяться на висоті не більше за 500 м (у Нідерландах 1/5 насе­лення живе на захищених греблями територіях, розташованих нижче від рівня моря). У 200-кілометровій смузі вздовж морського узбережжя, яка складає 16 % усього суходолу, зосереджена 1/2 населення світу.


Мегаполіси

Уперше термін «мегаполіс» (від грецьк. megas — великий і polls — місто) був вжитий англійцем Т. Хербертом у XVII ст. для позначення столиць. Тепер так називають особливо великі (в публікаціях ООН — з числом жителів понад 10 млн) міста світу. У 1900 р. у світі нараховувалося всього 10 міст-мільйонерів, у 1955 р. — 61, в 1990 р. — 276. Бл. 40 міст мають населення понад 5 млн чоловік. У 1890 р. перша п'ятірка мегаполісів виглядала так: Лондон — 4,3 млн людей, Нью-Йорк — 2,7; Па­риж — 2,4; Гуанчжоу і Берлін — по 1,6. У 1950 p.: Нью-Йорк — 12,4 млн людей; Лондон — 10,4; Шанхай — 10,3; Рур — 6,9; Токіо — Йокогама (двохцентрова міська система) — 6,7. У 1995 p.: Токіо — Йокогама — 26,8 млн людей; Сан-Паулу — 16,4; Нью-Йорк — 16,3; Мехіко — 15,6; Бомбей — 15,1. Очікується до 2015 p.: Токіо — Йокогама — 28,7 млн людей; Бомбей — 27,4; Лагос — 24,4; Шанхай — 23,4; Джакарта — 21,2.


Урбанізація

Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — процес зростання міського населення і міст з підвищенням їхньої ролі у розвитку суспільства. Голо­вний соціальний зміст урбанізації міститься в особливих міських відно­синах, що охоплюють соціально-професійну і демографічну структуру населення, його спосіб життя, культуру, розміщення продуктивних сил, розселення.

Передумови урбанізації — зростання в містах індустрії, розвиток їх культурних і політичних функцій, поглиблення територіального розподі­лу праці. Для урбанізації характерні приток до міст сільського населення і зростаючий маятниковий рух населення із сільського оточення і най­ближчих дрібних міст у великі міста.


Сторінки