НА ПАЛИКОПА ПИЛЬНУЙ СНОПА
Здається, ні чого так не страхувалися люди, як вогню.
Історія констатує: лихі пожежі знищували не тільки ліси, поля, окремі будівлі, а й цілі поселення, міста з храмами, фортецями.
Полум'я безжально спалювало безцінні скарби, заповідані нащадкам рукописи, книги, художні шедеври, позбавляючи наступні покоління історичної пам'яті.
З джерелознавчих посвідок ми знаємо, що від пожеж постійно потерпали і кияни. А в XIII столітті місто над Дніпром було спалене майже вщент.
Пожежі, зважаючи на те, що житло у нас зводили переважно з дерева, були явищем непоодиноким. Окрім навмисних підпалів чи недбалого поводження з вогнем, дитячих пустощів або необережності, чимало неприємностей завдавали людям і грози. Особливо частими були пожежі в період так званих активних гроз, який припадав на кінець липня — початок серпня. В Україні в цей час починаються горобині ночі.
Люди намагалися всілякими засобами відвести небезпеку. Але ускладнювалось це тим, що доросле населення постійно перебувало в полі і не встигало вчасно прибігти у село. І тоді вогонь з однієї будівлі безперешкодно перекидався на інші.
Вже за моєї пам'яті в пообідню пору — наші батьки якраз виїхали на колгоспний лан збирати жито — нагло насунула чорна хмара, раз-по-раз скресуючи блискавицями та лункими розрядами грому. Од переляку ми сховалися в одну з хат, але невдовзі помітили ядучі клубки диму — горіла сусідська оселя. Переборюючи острах, ми вибігли на вулицю і почали кликати на поміч дорослих.
Доки збіглися з далеких околиць односельці, чотири хати згоріло дотла. Буревій люто розносив жевріючі віхті, і вони, попадаючи на сусідні солом'яні покрівлі, блискавично підпалювали їх.
Важко сказати, чим би закінчилася та неприємна історія, якби не сільська мудречиха — так у нас називали богомільну тітку Одюшку, яка зналася на чаклунстві. Вона, як переповідали старші люди, могла зупинити градобій, одігнати горобців, аби ті «не пили проса і соняшників», відшептувалл укус гадюки, переляк у дітей тощо.
Тітка Одюшка поспіхом принесла зі своєї хати оповиту вишитим рушником ікону святого Пантелеймона, тричі обійшла з нею палаючу оселю, проказавши свою молитву-заклинання, і на подив усіх вітер невдовзі змінив напрямок, а згодом притих.
Не беруся судити, чи то завдяки тітці, чи ще якісь інші обставини посприяли, але великої пожежі не сталося. У селі ця історія набула розголосу, і про неї ще довго згадували, приписуючи чудотворство віруючій жінці і святій іконі Пантелеймона.
Переглядаючи численні матеріали з цієї тематики, я постійно натикався на свідчення, зафіксовані етнографами, про такі чи подібні історії. Про них не раз доводилося чувати і в експедиціях. У часи войовничого атеїзму, звісна річ, ці свідчення сприймались насторожено, їх вилучали з наукових видань. Тому користуватися ними, не кажучи вже про використання чи наукове оперування, практично не було змоги. Відтак вони осідали мертвим багажем в архівах чи залишалися поза увагою дослідників. Навіть експедиційні записи доводилося залишати в домашніх папках, бо ними практично не цікавилися рукописні фонди наукових інституцій. Готуючи цей матеріал, я нарешті скористався прижухлими від часу власними записниками.
Літні люди авторитетно підтверджували, що майже в кожному селі були ясновидці, що могли зупинити пожежу. І найчастіше в таких випадках користувалися іконою святого Пантелеймона. Крім того, у кожній родині на покуті постійно стояла страсна свічка, освячена в церкві на Чистий четвер (напередодні Великодня) чи трійця — найбільш шанована свічка, яку виготовляли на Спаса.
Як тільки насувалася грозова хмара, їх запалювали біля божниці, читали відповідні молитви та клали біля порога кочергу, «щоб грім не влучив у хату».
У дитинстві мені не раз доводилось й самому засвічувати страсницю, оскільки мама вважали, що «від дитячої руки вогонь помічніший». Щоб там не було, проте блискавка, дякувати Богові, завжди обходила нашу оселю...
У попередньому матеріалі про пророка Іллю вже частково йшлося, що Перунові «повноваження» з прийняттям християнства перейшли до трьох святих — Іллі, Пантелеймона і Гавриїла. Отже, другим його намісником на землі був Пантелеймон, або, як його іще називали в народі,— Паликопа чи Палій. Свято це тримається постійного дня — 9 серпня.
Святий Пантелеймон здавна вважається охоронцем людей і збіжжя од вогню, спричиненого блискавками. Такі пожежі люди пов'язували «з божою карою» (з цього приводу казали: «Як Бог запалить, то чоловік не погасить»), а тому загасити їх можна лише за допомогою покровительської ікони святого Пантелеймона та Смоленської божої матері, яку відзначають днем пізніше, тобто 10 серпня. При цьому гасити вогнище годилося кисломолочними продуктами.
У давніші часи, коли збіжжя зберігали у копах та стіжках, блискавки часто влучали в них. Люди вірили, що це трапляється тоді, коли господарі не дотримуються святих приписів — працюють на великі празники, порушують обітницю під час постів. А тому святий Пантелеймон у такий спосіб карає грішників (звідси й народна назва святого — Паликопа, Палій).
Щоб не розгнівати Паликопу, люди намагалися ушанувати його — запалювали перед іконою свічку і не працювали, особливо не звозили з полів збіжжя, бо тоді «Палій обов'язково вцілить блискавкою».
З цього приводу побутувало чимало застережливих переказів. Один з таких записано на Полтавщині. «Якось поїхав чоловік возити снопи. У полі він зустрів незнайомця, що ходив поміж копами. Чужинець запитав його:
— Що ти тут робиш?
— Хліб звожу...
— А хіба ти не знаєш, що сьогодні Паликопа?
— Ось як завезу копи,— відповів господар,— отоді й взнаю, що це за Паликоп такий!
Не встиг він підійти до воза, як небо несподівано затягли грозові хмари, загримів грім, вдарила блискавка, і все жито згоріло. А від незнайомця й слід простиг».
Але не тільки збіжжю загрожували блискавки. Були випадки, коли вони влучали у полі і в людей. Покалічену грозовим розрядом людину відходжували у такий спосіб. її закопували у вологу землю й тримали доти, доки «сировиця не витягне з тіла блискавки». Нерідко так тримали кілька діб, аж поки людина не подавала ознак життя. Це був досить поширений спосіб «зцілення од громовиць».
На свято Пантелеймона знахарі заготовляли лікарські трави, якими зцілювали свійських тварин. На Закарпатті з цього дня вже можна було збирати білі коноплі.
Непомітно, але впевнено відкочується літо. На полях відчутно затихають голосні перегуки жниварів, над левадами частішають прохолодними досвітками серпанкові тумани. І тільки зненацька грозові хмари з розкотистими громами оповіщають про останній місяць напруженої жниварської пори.
У народі на цей випадок кажуть: «Це Пантелеймон нагадує, що пора звозити копи з полів»; хто ж спізниться, то неодмінно пожалкує, бо «На Паликопа пильнуй снопа» — він немилосердний до лінькуватих господарів.
В. Скуратівський "Дідух".
Джерело: dna.com.ua
