парниковий ефект

У 1896 р. шведський хімік С. Арреніус уперше висловив припущення про нагрівання атмосфери і земної поверхні внаслідок парникового ефе­кту. В атмосферу Землі сонячна енергія проникає у вигляді короткохви­льової радіації. Деяка її частина відбивається в космічний простір, інша поглинається молекулами повітря і нагріває його і приблизно половина досягає земної поверхні. Поверхня Землі нагрівається і випромінює дов­гохвильову радіацію, що має менше енергії, ніж короткохвильова. Після цього радіація проходить через атмосферу і частково втрачається в кос­мосі, а велика її частина поглинається атмосферою і повторно відбива­ється до поверхні Землі. Цей процес повторного відбиття радіації можли­вий через присутність в повітрі, хоч і в невеликих концентраціях, домі­шок багатьох газів (т.зв. парникових), що мають як природне, так і ан­тропогенне походження. Вони пропускають короткохвильову радіацію, але поглинають або відбивають довгохвильову. Кількість теплової енер­гії, що втримується, залежить від концентрації парникових газів і трива­лості їх перебування в атмосфері. Основні парникові гази — водяна пара, вуглекислий газ, озон, метан, оксид азоту і хлорфторвуглеводні. Безсум­нівно, найважливішим серед них є водяна пара, значна доля і вуглекис­лого газу. 90 % вуглекислого газу, що щорічно поступає в атмосферу, утворюється під час дихання (окиснення органічних сполук клітинами рослин і тварин). Однак це надходження компенсується його споживан­ням зеленими рослинами в процесі фотосинтезу. Середня концентрація вуглекислого газу в тропосфері за рахунок діяльності людини щорічно зростає приблизно на 0,4 %.