сонячна система

Сонце

Сонце — центральне тіло Сонячної системи, розжарена плазменна куля, типова зірка-карлик спектрального класу G2; маса М=2∙1030кг, радіус R=696 тис. км, середня густина 1,4 г/см3, світність L=3,83123 кВт, ефективна температура поверхні (фотосфери) 5770 К (Кельвінів). Період обертання (синодичний) змінюється від 27 діб на екваторі до 32 діб біля полюсів, прискорення вільного падіння 274 м/с2. Хімічний склад, визначений за допомогою аналізу сонячного спектра: Гідроген — бл. 90 %, Гелій — 10 %, інші елементи — менше ніж 0,1 % (за числом атомів).

Джерело сонячної енергії — . . . . .


Сонячна система

Сонячна система —  система космічних тіл, яка включає, крім центра­льного світила — Сонця — 9 великих планет, їхні супутники, безліч малих планет, комети, дрібні метеорні тіла і космічний пил, що рухаються у сфері переважаючої гравітаційної дії Сонця. Згідно з пануючими науковими уявленнями, утворення Сонячної системи почалося з виникнення цент­рального тіла — Сонця;'поле тяжіння Сонця призвело до «захоплення» газово-пилової хмари, що налетіла, з якої внаслідок гравітаційного розша­рування і конденсації сталося формування Сонячної системи. Тиск ви­промінювання Сонця викликав неоднорідність її хімічного складу: більш легкі елементи, насамперед, Гідроген і Гелій, переважають у периферій­них (т. зв. зовнішніх, або далеких) планетах. Найбільш достовірно визна­чено вік Землі: він дорівнює приблизно 4,6 млрд років. Загальна структура Сонячної системи була розкрита в середині XVI ст. М. Коперником, який обгрунтував уявлення щодо руху планет навколо Сонця. Така модель Со­нячної системи отримала назву геліоцентричної. У XVIІ ст. Й. Кеплер від­крив . . . . .