Африка
Історична довідка
Старше покоління звикло до того, що Африка відсталий континент і нічого цікавого там немає. А втім це не так. Африка міняється на очах. Африка розвивається. Африка стає цікавою. Тож якою вона була в минулому?
Африку вважають «колискою» виникнення людства. Протягом тривалої історії в межах континенту виникала і зникала значна кількість цивілізацій, протодержав і державних утворень. У межах Північної Африки в цьому переліку — Стародавній Єгипет, Карфаген. У північній частині сучасної Ефіопії існувало державне утворення з центром у м. Аксум (руїни якого 1980 оголошено об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО). Північна частина континенту в різні часи була провінцією Римської імперії, входила до складу Візантійської імперії, Арабського халіфату, Османської імперії.
В Африці на південь від Сахари до приходу європейців існували цивілізації та протодержави з власною самобутньою культурою (Гана, Канем, Малі, Бенін, Великий Зімбабве та інші). Надзвичайно сильний вплив на північні регіони та східне узбережжя Африки мало просування арабів та ісламської цивілізації.
З приходом європейців із кінця 16 ст. державні утворення народів Африки пережили період занепаду.
До кінця 18 ст. Африка викликала інтерес у європейців лише як джерело постачання невільників, золота, а також різноманітних специфічних товарів — слонових і носорогових бивнів, страусового пір’я, екзотичних тварин та їхніх шкур тощо. За часів Великих географічних відкриттів на атлантичному узбережжі Західної Африки почали виникати укріплені торговельні факторії європейців. Спочатку серед них домінували португальці, яким понтифік Миколай V спеціальними буллами «дарував» усі права на колонізацію Африки.
Іспанія визнала Африку зоною португальських інтересів в обмін на ексклюзивне право грабувати й колонізувати Америку (Тордесільяська угода 1494). Інші західноєвропейські держави не погодилися з колоніальним «монополізмом» португальців, і невдовзі сюди прийшли голландці, англійці, французи, датчани, а згодом іспанці, бельгійці, італійці, німці. Так, утворився трансатлантичний «трикутник»: рабів везли до плантацій і рудників Америки, звідти на виручені кошти закуповували й доставляли до Європи золото, срібло, бавовник, тютюн, цукор, каучук натуральний, каву, прянощі та інші «колоніальні товари»; з Європи до Африки везли алкоголь, зброю, порох, кулі, одяг, текстиль, посуд, скляні й металеві вироби; натомість знову купували рабів — і цикл повторювався. На карті тогочасного західноафриканського узбережжя Атлантики з’явилися такі регіони, як-от «Невільницький берег» між гирлами річок Вольти і Нігеру, «Берег слонової кості» — Кот-д’Івуар, «Золотий берег» між ними — Гана тощо.
Для Африки наслідки «трикутника смерті» виявилися трагічними. Масштаби експортної трансатлантичної работоргівлі постійно зростали. Якщо протягом 17 ст. до Америки (лише «легальними» каналами) доставили 2,8 млн темношкірих невільників, то у 18 ст. — близько 7 млн. Збільшувався і зворотний європейський експорт: якщо на початку 18 ст. до Західної Африки щороку завозили до 180 тис. одиниць вогнепальної зброї, то наприкінці 18 ст. — 400 тис. одиниць на рік. Окрім масштабних людських втрат, господарського й демографічного занепаду цілих регіонів, виснажливої мілітаризації та перманентних воєн це спричинило переорієнтацію основних торговельних артерій регіону замість транссахарських шляхів у напрямку атлантичного узбережжя, хронічну дестабілізацію соціально-політичного життя, моральну деградацію місцевої верхівки і знецінення самого людського життя. У внутрішні райони континенту тогочасні європейці не наважувалися проникати, натомість невільників одержували через посередництво місцевих вождів.
Від кінця 18 ст., коли розпочалося бурхливе зростання західної промисловості, Африку почали розглядати як можливе джерело дешевої сировини та ринок збуту товарів спочатку мануфактурної, а потім і машинної індустрії. Работоргівля, що руйнувала традиційні африканські соціально-економічні структури, залишаючи західну промисловість без потенційних споживачів, а місцеві сировинні виробництва — без необхідних робочих рук, почала заважати подальшому господарському розвитку передових європейських країн. Утім, основним напрямом європейської колоніальної експансії в Африці на етапі промислово-капіталістичного розвитку стала боротьба за встановлення прямого воєнно-політичного контролю над Африкою з метою його інтенсивнішого економічного використання як сировинного придатка та ринку збуту.
Початок нового етапу європейської експансії в Африці ознаменувала Берлінська конференція (проходила з 15.11.1884 до 26.02.1885; у роботі взяли участь 14 держав, зокрема Велика Британія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія), скликана Отто фон Бісмарком для розв’язання питання політичного поділу Африки. На час проведення конференції понад 80 % Африки залишалося під традиційним африканським правлінням. Потім усю територію поділено між європейськими країнами-колонізаторами. На початку 20 ст. статус незалежних країн мали лише Ефіопія та Ліберія.
У 20 ст. майже всі країни Африки здобули незалежність, тільки незначні за площею території континенту мають залежний статус. У процесі деколонізації та формування сучасної політичної карти Африки розрізняють 3 послідовні етапи.
На першому в 1950-х здобули незалежність італійська колонія Лівія (1951), розвинутіші країни Північної Африки — Марокко (1956) і Туніс (1956), які були до цього французькими колоніями. Унаслідок антифеодальної і антикапіталістичної революції від англійського контролю остаточно визволився Єгипет. Після цього незалежним став і Судан (1956), який формально вважався співволодінням (кондомініумом) Великої Британії та Єгипту. Деколонізація торкнулася й регіонів на південь від Сахари, де першими здобули незалежність британська колонія Золотий Берег, яка стала Ганою (1957), та колишня французька Гвінея.
Другим етапом став 1960, що отримав назву «Рік Африки», упродовж якого стали незалежними 17 колишніх колоній, переважно французькі — Малі (Французький Судан), Буркіна-Фасо (Верхня Вольта), Мавританія, Нігер (держава), Чад, Бенін (Дагомея), Конго (Республіка Конго), Мадагаскар, Того (був також німецький протекторат), Габон, Камерун, Сенегал, Центрально-Африканська Республіка, Кот-д’Івуар (Берег Слонової Кістки); бельгійська — Конго (Заїр); англійська та італійська — Сомалі.
На третьому етапі після 1960 цей процес фактично завершено. 1962 після війни з Францією здобув незалежність Алжир. Незалежними також стали Руанда й Бурунді (1962), Екваторіальна Гвінея (1968). У 1970-х відбувся крах колоніальної імперії Португалії: після революції 1974 незалежність отримали Гвінея-Бісау (1974), Ангола, Мозамбік (1975). Стали незалежними також Джибуті (1975), Еритрея (1993). Здобули незалежність і Замбія (1964), Малаві (1964), Коморські острови (1975), Зімбабве (1980), Намібія (1990). Наймолодша держава Африки — Південний Судан — здобула статус незалежної 2011.
Отакий короткий огляд історії Африки.
Розділ сайту:
