Гори та їх класифікація

Гори — це піднесені ділянки земної поверхні, що круто підіймаються над навколишньою територією. На відміну від плато, вершини в горах займають невелику площу. Гори можна класифікувати за різними крите­ріями: 1) географічним положенням і віком, з урахуванням їх морфології; 2) особливостями структури, з урахуванням геологічної будови. У пер­шому випадку гори поділяються на Кордильєри, гірські системи, хребти, групи, ланцюги і поодинокі гори. Назва кордильєра походить від іспансько­го слова, що означає «ланцюг». До Кордильєр відносяться хребти, групи гір і гірські системи різного віку. Район Кордильєр на заході Північної Америки включає Берегові хребти, гори Каскадні, Сьєрра-Невада, Ске­лясті і безліч невеликих хребтів між Скелястими горами і Сьєрра-Нева­да в штатах Юта і Невада. До Кордильєр Центральної Азії відносяться, наприклад, Гімалаї, Куньлунь і Тянь-Шань. Гірські системи складають­ся з хребтів і груп гір, схожих за віком і походженням (наприклад, Аппа­лачі). Хребти складаються з гір, що тягнуться довгою вузькою смугою. У багатьох районах земної кулі зустрічаються поодинокі гори, зазвичай вулканічного походження. Друга класифікація гір складається з ураху­ванням ендогенних процесів рельєфотворення. Вулканічні гори форму­ються за рахунок накопичення маси магматичних порід під час вивер­ження вулканів. Гори можуть виникнути і внаслідок нерівномірного роз­витку ерозійно-денудаційних процесів в межах великої території, що за­знала тектонічного підняття. Гори можуть утворитися і в результаті текто­нічних рухів, наприклад, внаслідок куполоподібних піднесень ділянок земної поверхні, при інтенсивному складкоутворенні і піднятті відносно вузьких зон. Подібна ситуація характерна для багатьох великих гірських систем земної кулі, де орогенез продовжується і в наш час. Такі гори називаються складчастими, хоч протягом тривалого періоду розвитку після первинного складкоутворення вони зазнали впливу й інших про­цесів гороутворення.

Складчасті гори. Багато великих гірських систем спочатку були скла­дчастими, однак у ході подальшого розвитку їхня будова істотно усклад­нилася. Зони початкової складчастості обмежені геосинклінальними поясами — величезними прогинами, в яких нагромаджувалися осади, головним чином у мілководних океанічних утвореннях. Класичний при­клад складчастих гір — Аппалачі на сході Північної Америки. Багато складчастих гірських систем розсічені величезними насувами з розло­мами, по яких шари гірських порід потужністю в десятки і сотні метрів зміщувалися на багато кілометрів.

Брилові гори. Багато великих гірських хребтів утворилося внаслідок тектонічного підняття, що відбувалося вздовж розломів земної кори. Гори Сьєрра-Невада в Каліфорнії — це величезний горст протяжністю бл. 640 км і шириною від 80 до 120 км. Найбільш високо був піднятий схід­ний край цього горста, де висота гори Уїтні досягає 418 м над рівнем моря. Сучасний вигляд Аппалачів у значній мірі склався внаслідок декі­лькох процесів: первинні складчасті гори зазнали впливу ерозії і денуда­ції, а потім були підняті вздовж розломів. Ряд брилових гірських хребтів знаходиться у Великому басейні між Скелястими горами на сході і Сьєрра-Невада на заході. Між хребтами пролягають довгі вузькі долини, ча­стково заповнені осадами, знесеними з суміжних брилових гір.

Куполоподібні гори. У багатьох районах ділянки суходолу, що зазнали тектонічного підняття, під впливом ерозійних процесів прийняли гірський вигляд. Там, де підняття відбувалося на порівняно невеликій площі і мало купольний характер, утворилися куполоподібні гори, яскравим прикладом яких є гори Блек-Хіллс у Південній Дакоті, які мають у попе­речнику бл. 160 км. Ця територія зазнала купольного підняття, а більша частина осадового покриття була видалена подальшою ерозією і денуда­цією. В результаті оголилося центральне ядро, складене з магматичних і метаморфічних порід. Воно оточене хребтами, що складаються з більш стійких осадочних порід.

Останцеві плато. Внаслідок дії ерозійно-денудаційних процесів на місці будь-якої піднесеної території формується гірський ландшафт. Його вигляд залежить від початкової висоти. При руйнуванні високо­го плато, як, наприклад, Колорадо (на південному заході США), сфор­мувався сильно розчленований гірський рельєф. Плато Колорадо шириною в сотні кілометрів було піднято на висоту бл. 3000 м. Ерозійно-енудаційні процеси ще не встигли цілком трансформувати його в гірський ландшафт, однак у межах деяких великих каньйонів, на­приклад Великого каньйону р. Колорадо, виникли гори висотою в декілька сотень метрів. Це ерозійні останці, які поки що не денудовані. З подальшим розвитком ерозійних процесів плато буде набувати все більш вираженого гірського вигляду. За відсутності повторного підняття будь-яка територія зрештою буде знівельована і перетвориться на рівнину.

Вулканічні гори бувають різних типів. Вулканічні конуси, поширені майже у всіх районах земної кулі, утворюються за рахунок скупчень лави й уламків гірських порід, вивержених через жерла силами, що ді­ють глибоко в надрах Землі. Показові приклади вулканічних конусів — гори Майон на Філіппінах, Фудзіяма в Японії, Попокатепетль у Мекси­ці, Шаста в Каліфорнії. Попільні конуси мають схожу будову, але вони не такі високі і складені в основному з вулканічних шлаків. Такі конуси є поблизу Лассен-Піка в Каліфорнії і на північному сході Нью-Мексико. Щитові вулкани формуються під час повторних виливань лави. Зде­більшого вони не такі високі і мають не таку симетричну будову, як вул­канічні конуси. Багато щитових вулканів є на Гаванських і Алеутських о-вах. Ланцюги вулканів зустрічаються в довгих вузьких зонах. Імовір­но, найбільш відомий приклад — ланцюг вулканічних Гавайських о-вів протяжністю понад 1600 км. Всі ці острови утворювалися внаслідок ви­ливання лави і вивержень уламкового матеріалу з кратерів, що розташо­вувалися на дні океану. Якщо вести відлік від поверхні дна океану, де глибини складають бл. 5500 м, то деякі з вершин Гавайських о-вів увійдуть до числа найвищих гір світу.