Атлантичний океан поділяється на північну і південну частини, межа поміж якими умовно проводиться по екватору. Однак з океанографічної точки зору, до південної частини океану потрібно віднести екваторіальну протитечію, розташовану на 5—8° пн. ш. Північна межа здебільшого проводиться по Північному Полярному колу. Місцями ця межа відмічена підводними хребтами. У Північній півкулі Атлантичний океан має сильно порізану берегову лінію. Його відносно вузька північна частина сполучається з Північним Льодовитим океаном трьома неширокими протоками. На північному сході Девісова протока шириною 360 км (на широті Північного Полярного кола) з'єднує Атлантичний океан з морем Баффіна, що відноситься до Північного Льодовитого океану. У центральній частині, між Гренландією й Ісландією, знаходиться Датська протока шириною у найвужчому місці всього 287 км. На північному сході, між Ісландією і Норвегією, знаходиться Норвезьке море шириною бл. 1220 км. На сході від Атлантичного океану відокремлюються дві глибоких акваторії, що входять у сушу. Більш північна з них починається Північним морем, яке на сході переходить у Балтійське море з Ботнічною і Фінською затоками. Південніше є система внутрішньоконтинентальних морів — Середземного і Чорного — загальною протяжністю бл. 4000 км. У Гібралтарській протоці, що з'єднує океан з Середземним морем, є дві протилежно направлених течії. Більш низьке положення займає течія, що прямує з Середземного моря в Атлантичний океан, оскільки середземноморські води характеризуються більшою солоністю, а отже, і більшою щільністю. У тропічному поясі на південному заході Північної Атлантики розташовані Карибське море і Мексиканська затока, що сполучається з океаном Флоридською протокою. Узбережжя Північної Америки порізане невеликими затоками (Памліко, Барнегат, Чесапікська, Делавер і протока Лонг-Айленд); на північному заході знаходяться затоки Фанді і Св. Лаврентія, протока Белл-Айл, Гудзонова протока і Гудзонова затока.
Западина Атлантичного океану оточується шельфом, ширина якого варіюється. Шельф розтинають глибокі ущелини — т. зв. підводні каньйони. Їх походження досі викликає наукові дискусії. Згідно з однією з теорій, каньйони були прорізані річками, коли рівень океану був нижчим за сучасний, інша теорія пов'язує їх формування з діяльністю каламутних течій. Висловлювалося припущення, що саме ці течії є причинами відкладення наносів на дні океану і прорізають підводні каньйони. Дно північної частини Атлантичного океану має складний рельєф, утворений поєднанням підводних хребтів, височин, улоговин і ущелин. Більша частина океанічного дна, з глибини приблизно 60 м і до кількох кілометрів, покрита тонким мулким відкладенням темно-синього або голубувато-зеленого кольору. Відносно невелику площу займають скельні виходи і ділянки гравійно-галечникових і піщаних відкладень, а також глибоководних червоних глин. На шельфі у північній частині Атлантичного океану для зв'язку Північної Америки з Північно-Західною Європою прокладені телефонні і телеграфні кабелі. Тут же до області північно-атлантичного шельфу приурочені райони промислового рибальства, що відносяться до числа найбільш продуктивних у світі.
У центральній частині Атлантичного океану проходить величезний підводний гірський ланцюг довжиною бл. 16 тис. км, відомий під назвою Серединно-Атлантичного хребта. Цей хребет розділяє океан на дві приблизно рівні частини. Значна частина вершин цього підводного хребта не досягає поверхні океану і знаходиться на глибині не менше за 1,5 км. Окремі найбільш високі піки підіймаються над рівнем океану і утворюють острови — Азорські у Північній Атлантиці і Трістан-да-Кунья — у Південній. На півдні хребет обгинає узбережжя Африки і продовжується далі на північ в Індійському океані. Вздовж осі Серединно-Атлантичного хребта простягається рифтова зона.
Поверхневі течії у північній частині Атлантичного океану рухаються за годинниковою стрілкою. Основними елементами цієї великої системи є направлена на північ тепла течія Гольфстрім, а також Північно-Атлантична, Канарська і Північна Пасатна (Екваторіальна) течії. Гольфстрім тече від Флоридської протоки і о. Куба в північному напрямі вздовж узбережжя США і приблизно на 40° пн. ш. відхиляється на північний схід, змінюючи назву на Північно-Атлантичну течію. Ця течія розділяється на дві гілки, одна з яких йде на північний схід уздовж берегів Норвегії і далі в Північний Льодовитий океан. Саме завдяки їй клімат Норвегії і всієї північно-західної Європи значно тепліший, ніж можна було б чекати у північних широтах. Друга гілка повертає на південь і далі на південний захід уздовж берегів Африки, утворюючи холодну Канарську течію. Ця течія рухається на південний захід і сполучається з Північною Пасатною течією, яка прямує на захід у бік Вест-Індії, де і зливається з Гольфстрімом. На півночі від Північної Пасатної течії знаходиться область застійних вод, багата водоростями і відома під назвою Саргасового моря. Вздовж Північноатлантичного узбережжя Північної Америки з півночі на південь проходить холодна Лабрадорська течія, що виходить з Баффінової затоки і моря Лабрадор і охолоджує береги Нової Англії.
