Рельєф дна океанів

На дні океанів знаходяться величезні гірські хребти, глибокі ущели­ни з обривистими стінами, протяжні гряди і глибокі рифтові долини. Фактично морське дно не менш порізане, ніж поверхня суходолу.

Шельф, материковий схил і материкове підніжжя. Платформа, що ото­чує континенти і називається материковою мілиною, або шельфом, не така рівна, як це донедавна вважалося. На зовнішній частині шельфу зустрічаються скельні виступи; корінні породи часто виходять і на при­микаючій до шельфу частині материкового схилу. Середня глибина зов­нішнього краю (бровки) шельфу, що відділяє його від материкового схи­лу, становить бл. 130 м. Біля берегів, що зазнавали заледеніння, на шель­фі часто зустрічаються улоговини (троги) і западини. Так, біля фіордових берегів Норвегії, Аляски, південного Чилі глибоководні ділянки знахо­дяться поблизу сучасної береговоїлінії; глибоководні улоговини існують біля берегів штату Мен і в затоці Св. Лаврентія. Утворені льодовиками троги часто тягнуться упоперек всього шельфу; місцями вздовж них роз­ташовуються багаті на рибу мілини, наприклад, банка Джорджес або Велика Ньюфаундлендська банка. Шельфи поблизу берегів, де зледе­ніння не було, мають більш одноманітну будову, однак і на них часто зустрічаються піщані або навіть скельні гряди, що піднімаються над за­гальним рівнем.

Стосовно материкового схилу необхідно відзначити такі його осо­бливості: по-перше, він зазвичай утворює чітку і добре виражену межу з шельфом; по-друге, майже завжди його перетинають глибокі підво­дні каньйони. Середній кут нахилу на материковому схилі становить 4°, але зустрічаються і більш круті, іноді майже вертикальні ділянки.

Біля нижньої межі схилу в Атлантичному і Індійському океанах роз­ташовується похила поверхня, що отримала назву материкового під­ніжжя. По периферії Тихого океану материкове підніжжя, як правило, відсутнє; його часто замінюють глибоководні жолоби, де тектоніч­ні переміщення (скиди) породжують землетруси іде зароджується бі­льшість цунамі.

Підводні каньйони. Ці каньйони, заглиблені в морське дно на 300 м і більше, здебільшого відрізняються крутими бортами, вузьким днищем, звивістістю. Найглибший з відомих підводних каньйонів — Великий Багамський — заглиблений майже на 5 км. Незважаючи на схожість з однойменними утвореннями на суходолі, підводні каньйони в своїй бі­льшості не є давніми річковими долинами, що знаходяться нижче від рівня океану. Течії цілком здатні як утворити долину на дні океану, так і поглибити і перетворити затоплену річкову долину або пониження за лінією скиду.

Глибоководні жолоби. Багато відомостей про рельєф глибоководних частин океанічного дна з'явилося внаслідок широкомасштабних дослі­джень, що розпочалися після Другої світової війни. Найбільші глибини приурочені до глибоководних жолобів Тихого океану. Найглибша точ­ка — т. зв. «западина Челленджера» — знаходиться в межах Маріанського жолоба на південному заході Тихого океану. Нижче наведені найбіль­ші глибини океанів із вказівкою їх назв і місцезнаходження:

Серединно-океанічні хребти — великі гірські утворення шириною кілька сотень кілометрів і висотою бл. 2—3 км. Вони складаються з декількох паралельних гірських гряд. Їхні схили опускаються до ложа океану широкими уступами. У найбільш високій центральній частині вздовж гребенів хребет прорізають глибокі рифтові ущелини. За їхньою назвою всю осьову зону серединно-океанічних хребтів називають рифтовою. Рифтові ущелини і рифтові зони в геологічному відношенні надзвичайно цікаві. Тут виключно висока сейсмічна активність; ко­жний день відбувається до 100 землетрусів. З надр Землі виходить сильний потік тепла, широко розвинена вулканічна діяльність. У сті­нах рифтової ущелини і на гребенях прилеглих до неї рифтових гряд оголюються глибинні породи Землі. Вважається, що серединно-океанічні хребти утворилися там, де глибинні породи мантії підіймалися вгору під впливом радіоактивного розігрівання.

На океанському ложі зустрічаються вузькі, довгі, з крутими схи­лами і рівними вершинами плато. Вони мають брилову структуру — це підняті вгору блоки земної кори, які майже не схильні до землетру­сів. До них відносяться: хребет Ломоносова в Північному Льодовито­му океані, хребет Наска в Тихому океані і т. п. Існує ще один різновид підводних хребтів — вулканічні хребти. Вони утворені ланцюжками підводних вулканів, що знаходяться на спільному цоколі і зімкнулися своїми схилами. Наприклад, Гавайський підводний хребет у Тихому океані. Він простягається на кілька тисяч кілометрів від центральної частини океану майже до Командорських о-вів. Вершини південної частини цього хребта виступають над водою у вигляді Гавайських о-вів. На ложі океану зустрічаються і так звані вали — широке масив­не підняття з дуже пологими схилами. Часто на поверхні валів розта­шовуються конусоподібні підводні гори. Як правило, це діючі або зга­слі вулкани; здебільшого вони увінчані величезними кораловими спо­рудами, що виступають над поверхнею океану у вигляді коралових островів — атолів. Якщо навіть згаслий вулкан, прогинаючи своєю вагою земну кору, буде опускатися, безперервно зростаючі корали підтримають існування острова. У просторах океанів (особливо в Ти­хому) розкидано безліч атолів. Це о-ви Туамоту, Тубуаї, Каролінські, Маршаллові, Елліс, Гілберта, Фенікс і безліч поодиноких атолів. Ве­лика частина цих островів тягнеться ланцюжками, — це означає, що їхні вулканічні основи розташовуються вздовж підводних валів. Сис­тема валів поділяє ложе Тихого океану на кілька великих улоговин: Північно-Західну, Північно-Східну, Маріанську, Центральну, Півден­ну, Беллінсгаузена, Чилійську, Панамську.

Є ще одна особливість будови океанського ложа — так звані зони розломів. Це вузькі і надзвичайно довгі смуги складно роздробленого дна: то круті скидові уступи, то гребені і жолоби, то просто складно роз­членований рельєф. Вони простягаються на сотні і тисячі кілометрів. Зони розлому свідчать про те, що колись окремі брили або плити зміща­лися одна відносно одної; у результаті в земній корі утворилися шви. Зміщення могли бути як у горизонтальному напрямі, так і у вертикаль­ному — на сотні і навіть на 2—3 тис. м.