ТРІЙЦЯ ТРЬОМА СВЯТАМИ БАГАТА
Традиційно до цього свята готувалися заздалегідь, вважаючи, що в тривіаті християнських празників (після Різдва та Великодня) Зелені свята посідають одне з чільних місць.
У давнину це свято відзначали протягом шести днів. Церковний календар осягає лише 3 дні. Власне, звідси й назва — Трійця.
Відносно її походження у народі існує кілька гіпотез, які свого часу зафіксували співробітники Всеукраїнської академії наук. У 20-ті роки в усі регіони було розіслано детальний запитальник, у якому були питання і про походження назви цього празника.
В одних випадках інформатори стверджували, начебто в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню (від цього й Зелені свята); інші вважали, буцімто Христос, Петро та Павло, йдучи дорогою, присіли під зеленою кроною дерева, а тому й триденне свято; дехто стверджував, що Христос, в'їжджаючи до Єрусалима на осликові, обрав собі шлях не по килимах, які розіслали багачі, а по пальмовому листю, яким прикрашали путівець бідняки,— звідси й зелене клечання.
Чимало анкет стверджують, що триденне свято пов'язане з Богоотцем (неділя), Богосином (понеділок) та Богодухом святим (вівторок).
Щоб там не було, але Трійця, після Різдва та Великодня, вважалася в народі одним з найбільших свят.
На моє глибоке переконання, його початки сформувалися ще в дохристиянські часи.
Поетичний настрій свята, пов'язаний із спілкуванням з природою, був настільки живучим і шанованим, що християнство змушене було залишити його в ранзі великих свят, хоч, як ми знаємо, церковні відправи в цей день не такі урочисті, як, скажімо, на Різдво або Великдень.
У давнину наші пращури пов'язували трійчанські свята з буйністю й живосиллям природи, в яку вони свято вірували. Це підтверджують усі дійства — оздоблення помешкання травами та гілками дерев, русалієві дійства, супроти яких виступала церква. Одне слово, довколишня природа була духовним джерелом народної релігійної структури. Гімном і пошанівком природі й були, очевидно, зеленосвятські дійства.
Здебільшого Зелені свята починалися в п'ятницю. Жінки до схід сонця йшли до лісу, щоб заготовити лікарські трави. Дехто намагався нарвати їх «на дев'яти межах» і давав коровам, «щоб було багато молока».
У цей день збирали також і росу, якою лікували хворі очі.
У суботу, власне напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху тощо й прикрашали запашним зіллям світлиці — обтикували лави, стіни, підвіконня, образи, а лепехою притрушували долівку.
Надвечір на Клечальну суботу йшли босоніж,— «щоб дерево не всохло»,— до лісу й запасалися галузками клену, липи, ясена чи осики. Ними оздоблювали обійстя — ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю.
Стежку, яка вела від дороги до порога, так звану «глетчану алею», обтикували високими галузками.
Осикове гілля приправляли лише в глухих кутках подвір'я, «щоб відьми не заходили». Традиційно це дерево вважалося грішним, оскільки осика пропустила цвяхи, коли розпинали Христа. З неї не будували хат, «бо гроза влучить у грішне дерево», не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.
У Карпатах з Клечальною суботою пов'язаний також звичай просити один в одного вибачення.
Особливо врочисто святкували П'ятидесятницю, себто п'ятдесятий день од Великодня. За дохристиянським віруванням, на Зелені свята мерці вдруге (після Великодня) виходять на світ із землі.
З цього приводу М. Грушевський писав: «Від назви свята (Русалії, Русальний тиждень — В. С.) сі мерці, які ходять тоді, лякають або затягують до себе живих, одержали назву «русалок», при чім, як у наших «дідька», тут помішались поняття душ померлих, не хрещених дітей з водяними і польовими німфами, духами збіжжя, і назва русалок і мавок (від навь — мерлець) перейшла на сі образи».
Як відомо, наші далекі предки ховали своїх рідних у лісах, горах, на роздоріжжях чи опускали у воду.
Під час квітування жита (а Зелені свята якраз і припадають на цю пору) їхні душі воскресають. Перевтілившись у русалок, вони оббивають на нивах квіт, ламають жито, намагаються залоскотати хлопців і дівчат, тому молодь остерігалася перебувати в цей час серед хлібних нив.
Потерчата і річкові мавки-дріяди також небезпечні — якщо в цю пору знаходитись біля річки чи ставка, то напасниці можуть затягти у воду й утопити.
Натомість, душі, що з'являються в лісі, не чинять наруг. У народі їх вважали добрими душами-ладами. І тому першого дня Трійці дівчата йшли до лісу, рвали квіти й плели віночки, які тримали як обереги від русалок до Петрівки.
У деяких регіонах юнки ворожили на вінках: відносили їх до річки й пускали за водою: якщо вінки сходилися, то їх власниця вийде цього року заміж.
Одружені ж чоловіки та жінки вранці з їжею та напоями йшли до родинних могилок. Молодиці «вели розмову» у формі речитативу з покійниками — журливим, напівспівучим голосом запитували, як їм живеться на тому світі, оповідали про події, які сталися протягом року, вибачалися за вчинені кривди тощо. Частували їх, скроплюючи питвом могилу та залишаючи на ній частину їства.
Потім родиною сідали за обрядовий обід. Невдовзі приходили і скоморохи — перевдягнені односельці — у масках, з музичними інструментами, починалися розваги, танці, співи й ігри.
З цього приводу Київський літопис відзначав, що «диявол льстить и другим нрави всюязическими прибавляя ни от Бога, троубами, и скомрахи, гусльми и роусальи».
Засуджував такі дійства і святий Кирило Турівський, який писав: «Бесовские песни, плясанье, боубни, сопели, гусли, игральи неподобия роусальи».
Але хоч як суворо не забороняла церква організовувати такі дійства, вони були популярними серед народу. Досить сказати, що частина цього обряду — речитативне «розмовляння з предками» над могилками — збереглася й до сьогодні в селі Сварицевичах на Рівненщині, а на Вінниччині (село Хижинці) Поминальну неділю справляють не на Великдень, а на Трійцю.
Щоправда, на Кіровоградщині Поминальний день припадає на п'ятницю, у деяких селах Поділля — на суботу, а подекуди й на понеділок.
Жінки зранку йшли з наїдками до церкви, відправляли панахиди, а потім одвідували кладовище і могили самогубців, яких скрізь хоронили поза цвинтарем.
У багатьох місцевостях у Клечальний понеділок після відправи в церкві всім селом обходили поля, «щоб град не побив посіви і засуха не випалила збіжжя». Цей похід здебільшого супроводжувався піснями світського характеру. Наведу одну з них:
Із збором ідем, полон несем,
- Виходжай, зборе, з села на поле,
А з полянойки до царинойки.
Наша царинойка вся поорана,
Сріблом-злотом вся засіяна,
Стожовим пірком заволочена.
Гей на Великдень, на слов'янський день,
Садило дівча зелене вино.
Садило, садило, Богу ся молило:
- Спусти, Божойку, чорну хмаройку,
Чорну хмаройку, дрібного дощику —
Не й би ся прив'яло зелене вино.
Гей, вино моє зеленейке!
Третій — Боходухів день — завершував трійчанські свята.
У кожному регіоні його відзначали по-своєму. Але з наявних у нас матеріалів найцікавіше це відбувалося на Лівобережжі, зокрема на Полтавщині. Відомий дослідник К. Семантовський у 1842 році зафіксував у Лубенському повіті таке дійство.
Відзначали його лише дівчата. Вони вибирали з-поміж себе «Тополю» — найкрасивішу юнку. Вона мала ходити з піднятими над головою руками. Для зручності їх прив'язували до двох палиць, прикрашали стрічками, намистом та хустинами. Обличчя, щоб не впізнали «Тополі», закривали віночками, а стан — різнокольоровими плахтами.
Під супровід пісень гурт обходив односельців. Господарі, до яких заходила віншувати «Тополя», щедро віддячували дівчатам. Після цього усі йшли в поле розбирати «Тополю».
Якщо дорогою зустрічались односельці, то ведуча віталася із зустрічними лише кивком голови.
При цьому на Полтавщині дівчата співали:
Стояла тополя
Та посеред поля.
- Стій, тополенько, стій,
Стій, не розвивайся!
А на тій тополі
Чотири соколи.
- Стій, тополенько, стій,
Стій, не розвивайся!
На Чернігівщині «водили Вербу» і співали дещо інших пісень:
На граній, на граній
Русалки сиділи,
Сорочок просили.
Сорочок просили:
- Дай, дайте, дівочки,
Молодії молодички,
Дайте сорочку!
Старенький дідько
По садочку ходе.
Він оре-скороде,
Конопельки сіє.
Молодая молодка
По двору ходила,
Голубців манила:
- Шуги, шуги, голуби,
На дідові коноплі!
Да щоб мені їх не брать,
Білих рук не драть.
Полтавський варіант «водити Тополю», а чернігівський «водити Вербу» близькі до поліського «водити Куста».
Принагідно скажу, що водять «Куста» переважно в неділю: зранку — дівчата-підлітки, перед обідом — юнки, а надвечір — жінки. Зібравшись таємно в лісі, вони вибирають за «Кустянку» найсимпатичнішу дівчину або жінку, вбирають її в зелене вбрання: голову заквітчують віночками та галузками з берези, постать прикривають лепехою. Після цього «Куста» ведуть у село з піснями, заходять до кожної хати віншувати господарів. За це іх мають ощедрити подарунками.
Якщо, скажімо, два «Кусти» зійшлися на дорозі, то між ведучими вчиняється «бійка» : вони намагаються зірвати прикраси одна в одної. Якщо комусь пощастило це зробити, то гурт, у якого «роздягли Куста», розпадається. Для захисту іноді запрошували хлопців, але в усіх інших дійствах вони не брали участі і трималися осторонь. Цей обряд я записав недавно в селі Сварицевичах Дубровицького району на Рівненщині.
Крім того, в Україні був звичай на Богодухів день освячувати криниці (вважалося, що саме в них переховуються русалки).
Після літургії селяни йшли хресним ходом до колодязів, щоб скропити їх свяченою водою. Спочатку батюшка освячував сільську громадську криницю, котра здебільшого знаходилась при в'їзді в село, а потім — власні.
Господарі, які хотіли позбавитися, «нечистої сили в домівці», виставляли біля воріт стіл, накривали його скатертиною і клали хліб-сіль. Відчитавши молитву, священик заходив до хати, скроплював стіни, а потім усі будівлі, «щоб русалки не тривожили обійстя».
Хоч Зелені свята й пов'язані з теплою погодою, але в народі застерігали: «Прийшов Святий Дух — берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха» чи «До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святім Дусі в тім самім кожусі».
Та щоб там не було, а Зелені свята таки одкривали ворота справжньому літові.
«Трійця,— казали з цього приводу,— трьома святами багата: квітами, травами й рум'яним літом».
В. Скуратівський "Дідух".
