Історія України

Михайло Дорошенко був нащадком старовинного шляхетного козацького роду. Ось і все, що нам відомо про його дитинство та юність. Дуже рано він потрапив на Січ, зумів швидко зайняти чільне місце серед козацької старшини, а за часів гетьмана Петра Сагайдачного уже мав чин полковника, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином. Козаки високо цінувати Дорошенка, бо він був людиною не тільки хороброю та рішучою (на Січі це не було рідкістю), а й добре розбирався у полководницькій справі.

 

Гетьманська булава побувала в руках Михайла Дорошенка тричі. Перший раз це відбулося в 1623 році, коли Дорошенко став наступником Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський зазначав, що новий гетьман «королю і Речі Посполитій завжди зичливий». Мабуть, саме це через рік с тато при-чиною того, що козацький проводир втратив булаву. Справа в тому, що поляки вимагати скорочення кількості реєстрового козацтва. Гетьману довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основ-ному заможних. Решту було відправлено на Січ і скеровано проти турків. Дорошенко поспіхом збудував флотилію з 80 чайок і вирушив до берегів Босфору. Цей похід виявився блискучим: французький та англійський посли згадувати, що військо Дорошенка спалило най- багатші околиці Стамбула, похазяйнувало на узбережжях Босфору і повернулося в Чорне море. Розлючений султан Амурат організував погоню, але марно — козацька флотилія і не думала тікати. Чайки вишикувалися бойовим порядком і почали готуватися до бою. Султан так і не ризикнув . . . . .

Рід, до якого належав славетний воїн Іван Сулима, простежується від часів Київської Русі. У 15 або на початку 16 століття пращури козацького ватажка здобули шляхетство, стали власниками маєтків у Кременецькому повіті на Волині, заснували нові поселення на Подніпров Майбутній гетьман народився в другій половині 16 століття в Рогощі. Спочатку він служив помічником урядника баришівських і бориспільських володінь Софії Данилович, а в 1615 році став управителем переяславських маєтків коронного гетьмана Жолкевського, який подарував Сулимі села Лебедин, Кучаків та Сулимівку. Здавалося б, подальша доля шляхтича має бути спокійною і поміркованою. Але Сулима примудрився посваритися зі своїм високим покровителем, кинув усе своє майно і подався на Січ. Там він завдяки неабиякому розуму та рідкісній фізичній силі швидко здобув чималий авторитет. Двічі він із невеликими загонами козаків навіть руйнував околиці Стамбула, а всі морські походи за участю цієї людини, здавалося, були приречені на успіх.

 

У 1620 році козаки вчинили в Стамбулі погром нечуваного розмаху. Султан у відповідь вирішив здійснити блокаду Дніпровського лиману, щоб жодна чайка не проскочила до Чорного моря. Понад триста турецьких військових суден зібралися під Очаковом; здавалося б, шлях до моря для козаків закритий назавжди, але… Лицарі степу та їхній кошовий отаман Григорій Чорний притримувалися власної думки щодо цього.

 

Козаки жартували, що їхній ватажок «почорнів у Чорному морі», бо брав участь майже у всіх морських походах. Кошовий отаман був людиною надзвичайної фізичної сили і відзначався нестямною відвагою під час бою та феноменальним везінням. Тож не дивно, що козаки всіляко підтримували свого ватажка.

 

Григорій Чорний разом із Михайлом Дорошенком у 1628 році брав участь у поході проти кримських татар. Він збудував на Січі дві ескадри: коли одна поверталася з моря, друга «заступала на чергування». Дійшло до того, що в Стамбулі почали побоюватися, як би запорозькі відчайдухи остаточно не перебратися на чорноморське узбережжя. Тому турецькі адмірали і намагатися «закрити» лиман своєю армадою.

 

Тут Чорний щиро обурився: хто ж є справжнім господарем Чорного моря?! Навесні 1624 року він вирішив . . . . .

Походження й подробиці життя Сави Кононовича дослідникам невідомі. Перші згадки про цього ватажка козацтва належать до 30-х років 17 століття, коли він уже був переяславським полковником. Злет його військово-політичної кар’єри виявився коротким: у 1637 році на козацькій раді, що проходила на річці Росаві, старшина обрала Кононовича гетьманом. А вже у жовтні того ж року . . . . .

Гетьман реєстрового козацтва Ілляш Караїмович був одним із тих політичних і військових діячів, які дотримувалися ідеї союзу з Річчю Посполитою. Булава потрапила до рук Караїмовича одразу після страти бунтівного гетьмана Павла Павлюка. Отримавши владу, Ілляш зробив усе можливе, щоб козацтво не розпочало чергового повстання й надалі трималося тих законів, які встановлювала Польща.

 

Ілляш Караїмович набув сумної слави ще до того, як піднявся на вищий щабель козацької влади. Саме він разом з іншими реєстровими офіцерами брав участь у придушенні повстання Івана Сулими і, удавшись до хитрощів, заарештував керівника бунтівників та його найближче оточення. У лютому 1638 року на засіданні сейму у Варшаві кандидатуру Караїмовича на гетьманство було одностайно схвалено. Урядовці вирішили знову зменшити козацький реєстр і надалі зараховувати до нього тільки тих вояків, які не брали участь в антипольському повстанні. Також було прийняте рішення обирати полковників тільки серед шляхетства і тримати Січ під контролем реєстрових полків. Козаки, зрозуміло, обурилися. Польський же головнокомандувач, щоб примусити січовиків заспокоїтися, вирішив нацькувати на тих, хто зумів втекти на Запорожжя, два полки під командуванням Ілляша Караїмовича.

 

Караїмович зібрався на Січ, де вже порядкував хитрий та рішучий кошовий отаман . . . . .

Марко Жмайло-Кульчицький був обраний гетьманом козацтва восени 1625 року. Тоді він на чолі загонів запорожців дав відсіч тридцятитисячному війську під керівництвом польського коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. До козаків приєдналися повсталі селяни, і тому загальна кількість українського війська становила майже двадцять тисяч осіб. 26 вересня біля гирла правої притоки Дніпра ріки Цибульник відбулася запекла битва. Військо Жмайла добряче знекровило поляків, після чого гетьман дав наказ запорожцям відступити до Курукового озера і там стати укріпленим табором.

 

Поляки кілька разів намагалися . . . . .

Один із керівників селянсько-козацьких повстань в Україні в 30-х роках 17 століття Дмитро Гуня народився, ймовірно, на Київщині, у козацькій родині. Подробиць його біографії нам відомо небагато. Кілька років поспіль він очолював походи запорожців проти Туреччини і Криму. У 1637 році приєднався до повстанців і скоро був обраний полковником війська гетьмана Бута, як прозвали Павла Павлюка.

 

Шостого грудня того ж року козаки зазнали по-разки під Кумейками. Гетьман потрапив у полон, і тоді запорожці згуртуватися навколо енергійного й швидкого розумом Гуні. Під його проводом козаки захопили польську артилерію і змогли прорватися на Січ, де в січні 1638 року старшина проголосила відчайдушного ватажка кошовим отаманом. Гуня виправдав довіру товариства, вщент розбивши каральний загін, який польський уряд надіслав знищити Січ, після чого взяв участь у селянсько-козацькому повстанні під проводом Карпа Скидана іта Якова Острянина.

 

Гуня домовився про допомогу з боку донських козаків і кримського хана, після чого вирушив . . . . .