козаки

У 1620 році козаки вчинили в Стамбулі погром нечуваного розмаху. Султан у відповідь вирішив здійснити блокаду Дніпровського лиману, щоб жодна чайка не проскочила до Чорного моря. Понад триста турецьких військових суден зібралися під Очаковом; здавалося б, шлях до моря для козаків закритий назавжди, але… Лицарі степу та їхній кошовий отаман Григорій Чорний притримувалися власної думки щодо цього.

 

Козаки жартували, що їхній ватажок «почорнів у Чорному морі», бо брав участь майже у всіх морських походах. Кошовий отаман був людиною надзвичайної фізичної сили і відзначався нестямною відвагою під час бою та феноменальним везінням. Тож не дивно, що козаки всіляко підтримували свого ватажка.

 

Григорій Чорний разом із Михайлом Дорошенком у 1628 році брав участь у поході проти кримських татар. Він збудував на Січі дві ескадри: коли одна поверталася з моря, друга «заступала на чергування». Дійшло до того, що в Стамбулі почали побоюватися, як би запорозькі відчайдухи остаточно не перебратися на чорноморське узбережжя. Тому турецькі адмірали і намагатися «закрити» лиман своєю армадою.

 

Тут Чорний щиро обурився: хто ж є справжнім господарем Чорного моря?! Навесні 1624 року він вирішив . . . . .

Походження й подробиці життя Сави Кононовича дослідникам невідомі. Перші згадки про цього ватажка козацтва належать до 30-х років 17 століття, коли він уже був переяславським полковником. Злет його військово-політичної кар’єри виявився коротким: у 1637 році на козацькій раді, що проходила на річці Росаві, старшина обрала Кононовича гетьманом. А вже у жовтні того ж року . . . . .

Гетьман реєстрового козацтва Ілляш Караїмович був одним із тих політичних і військових діячів, які дотримувалися ідеї союзу з Річчю Посполитою. Булава потрапила до рук Караїмовича одразу після страти бунтівного гетьмана Павла Павлюка. Отримавши владу, Ілляш зробив усе можливе, щоб козацтво не розпочало чергового повстання й надалі трималося тих законів, які встановлювала Польща.

 

Ілляш Караїмович набув сумної слави ще до того, як піднявся на вищий щабель козацької влади. Саме він разом з іншими реєстровими офіцерами брав участь у придушенні повстання Івана Сулими і, удавшись до хитрощів, заарештував керівника бунтівників та його найближче оточення. У лютому 1638 року на засіданні сейму у Варшаві кандидатуру Караїмовича на гетьманство було одностайно схвалено. Урядовці вирішили знову зменшити козацький реєстр і надалі зараховувати до нього тільки тих вояків, які не брали участь в антипольському повстанні. Також було прийняте рішення обирати полковників тільки серед шляхетства і тримати Січ під контролем реєстрових полків. Козаки, зрозуміло, обурилися. Польський же головнокомандувач, щоб примусити січовиків заспокоїтися, вирішив нацькувати на тих, хто зумів втекти на Запорожжя, два полки під командуванням Ілляша Караїмовича.

 

Караїмович зібрався на Січ, де вже порядкував хитрий та рішучий кошовий отаман . . . . .

Марко Жмайло-Кульчицький був обраний гетьманом козацтва восени 1625 року. Тоді він на чолі загонів запорожців дав відсіч тридцятитисячному війську під керівництвом польського коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. До козаків приєдналися повсталі селяни, і тому загальна кількість українського війська становила майже двадцять тисяч осіб. 26 вересня біля гирла правої притоки Дніпра ріки Цибульник відбулася запекла битва. Військо Жмайла добряче знекровило поляків, після чого гетьман дав наказ запорожцям відступити до Курукового озера і там стати укріпленим табором.

 

Поляки кілька разів намагалися . . . . .

Один із керівників селянсько-козацьких повстань в Україні в 30-х роках 17 століття Дмитро Гуня народився, ймовірно, на Київщині, у козацькій родині. Подробиць його біографії нам відомо небагато. Кілька років поспіль він очолював походи запорожців проти Туреччини і Криму. У 1637 році приєднався до повстанців і скоро був обраний полковником війська гетьмана Бута, як прозвали Павла Павлюка.

 

Шостого грудня того ж року козаки зазнали по-разки під Кумейками. Гетьман потрапив у полон, і тоді запорожці згуртуватися навколо енергійного й швидкого розумом Гуні. Під його проводом козаки захопили польську артилерію і змогли прорватися на Січ, де в січні 1638 року старшина проголосила відчайдушного ватажка кошовим отаманом. Гуня виправдав довіру товариства, вщент розбивши каральний загін, який польський уряд надіслав знищити Січ, після чого взяв участь у селянсько-козацькому повстанні під проводом Карпа Скидана іта Якова Острянина.

 

Гуня домовився про допомогу з боку донських козаків і кримського хана, після чого вирушив . . . . .

Цей козацький старшина був обраний запорозьким гетьманом після Самійла Кішки. У 1618 році, одразу, як було укладено Деулінське перемир’я, польський уряд вирішив скоротити кількість реєстрового козацтва, щоб повернути частину січовиків у кріпосний стан. Козаки, яких очолював гетьман П. Сагайдачний, довго спере-чатися, не бажаючи підкорятися новим вимогам уряду. І не дивно — тільки на переговори їх зібралося понад 10 тисяч, а в реєстрі треба було залишити тільки три тисячі осіб. Проте угоду було таки підписано. Після того, як королівські комісари поїхали до Варшави, Сагайдачний направився на Січ, удаючи, нібито збирається виконати пункти угоди та спалити «зайві» козацькі чайки. Запорожці збунтувалися проти свого ватажка, і на Низу з’явився свій, нереєстровий, гетьман. Ним став Яків Неродич, що мав прізвисько Бородавка.

 

Тим часом виявилося, що польський уряд дуже поспішив зі скороченням козацької армії. Турецький султан вирішив перетворити Польщу на одну зі своїх провінцій і кинув на королівство півмільйонну армію в той час, як під рукою короля Сигізмунда III було тільки 57 тисяч військових.

 

Син і спадкоємець короля Володислав вирішив звернутися по допомогу особисто до . . . . . 

 

Яків Іскра-Острянин, один із керівників козацько-селянського повстання 1638 року, народився на Чернігівщині в місті Остер. Він був нащадком козацького роду — ось, мабуть, і все, що ми знаємо про нього до 1633 року. Саме під цією датою значиться перша документальна згадка про Якова Острянина — як про ніжинського полковника реєстрових козаків, який брав участь у поході війська Речі Посполитої на Чернігово- Сіверщину.

 

Після придушення у 1637 році повстання під керівництвом Павла Павлюка значна частина бунтівників не розійшлася по домівках, а згуртувалася на Січі та поблизу неї. Острянин теж прибув на Січ. Оскільки ніхто з бунтарів не збирався складати зброю, постало питання про організацію гурту. Повстанці вирішили обрати власного гетьмана і на початку 1638 року вручили булаву Якову Острянину.

 

У квітні того ж року новообраний гетьман зібрав своє поки що нечисленне військо і вирушив лівим берегом Дніпра на Київщину в район Пере-яслава. Під час походу повстанці вибивали з на-селених пунктів польські гарнізони, коронну адміністрацію та загони, що займалися знищенням бунтарів. Селяни та розрізнені невеликі групи повстанців приєднувалися до армії нереєстрового гетьмана.

 

У той же час Дніпром рухався загін відомого ватажка Дмитра Гуні, а ще один командир повстанців . . . . .