козаки

Петро Конашевич-Сагайдачний — один із найвидатніших діячів української історії, з його діяльністю більшою чи меншою мірою пов’язані практично всі події політичного життя України початку 17 століття. З документів того часу, зі сторінок літописів і спогадів сучасників ми знаємо про Конашевича-Сагайдачного як про найвидатнішого полководця Європи, дипломата, захисника української культури й духовності. Він відзначався гострим аналітичним розумом, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, розвинутим почуттям власної гідності.

 

На початку 17 століття під рукою Сагайдачного було понад сорок тисяч козаків — чимала професійна армія. Десятки і сотні чайок здійснювали походи на Крим та узбережжя Туреччини. У 1606 році козаки захопили турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною, а також десять турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро залізним ланцюгом і заблокувати козаків. Але запорожців ця перешкода не затримала. У наступному році воїни Сагайдачного . . . . .

Оліфер Голуб народився в Стеблеві у 40-х роках 16 століття. Де він навчався невідомо, однак освіту отримав добру — про це свідчить хоча б те, що Голуб вільно володів латиною. Про родину гетьмана відомо мало. Його дружина, вочевидь, померла задовго до 1622 року — того, коли Оліфер став гетьманом; є також в історичних документах деякі відомості про сина Голуба, але подальша доля його невідома.

 

Перші згадки про діяльність Оліфера Голуба трапляються в літописах 1615 року, коли він уже мав ранг старшини, очолював козацький флот у нападах на турецькі землі і спалив дві пристані у Стамбулі. Друга звістка датується 1618 і 1620 роками. Козаки саме вели переговори з перським шахом щодо створення антиосманської ліги, і Голуб написав можливому союзнику два листи від імені козацтва, з чого можна зробити висновок, що саме він вів закордонні справи гетьмана Петра Сагайдачного. Таке могло статися лише за умови, якщо Голуб був одним із найближчих помічників, друзів і радників видатного козацького полководця й дипломата. Більше того, Оліфер, безперечно, очолював старшинський уряд, але реєстри 1617 та 1622 років не зафіксували існування його полку, тобто він постійно був при Сагайдачному.

 

У 1622 році Сагайдачний, що дуже страждав від поранення отруєною стрілою, яке здобув під час Хотинської битви, вирішив скласти заповіт. Це відбулось 5 квітня — за п’ять днів до кончини великого гетьмана. Розпорядниками свого майна Сагайдачний призначив митрополита Іова Бо-рецького та Оліфера Голуба. Тоді ж стався унікальний випадок, про який вітчизняні історики уникають згадувати. Помираючи, Сагайдачний заповів Голубу… гетьманську булаву і подарував йому свій «титульний» маєток Конашівку. Про це в одному з листів розповідає Мелетій Смот- рицький. У даному випадку гетьман діяв . . . . .

Михайло Дорошенко був нащадком старовинного шляхетного козацького роду. Ось і все, що нам відомо про його дитинство та юність. Дуже рано він потрапив на Січ, зумів швидко зайняти чільне місце серед козацької старшини, а за часів гетьмана Петра Сагайдачного уже мав чин полковника, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином. Козаки високо цінувати Дорошенка, бо він був людиною не тільки хороброю та рішучою (на Січі це не було рідкістю), а й добре розбирався у полководницькій справі.

 

Гетьманська булава побувала в руках Михайла Дорошенка тричі. Перший раз це відбулося в 1623 році, коли Дорошенко став наступником Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський зазначав, що новий гетьман «королю і Речі Посполитій завжди зичливий». Мабуть, саме це через рік с тато при-чиною того, що козацький проводир втратив булаву. Справа в тому, що поляки вимагати скорочення кількості реєстрового козацтва. Гетьману довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основ-ному заможних. Решту було відправлено на Січ і скеровано проти турків. Дорошенко поспіхом збудував флотилію з 80 чайок і вирушив до берегів Босфору. Цей похід виявився блискучим: французький та англійський посли згадувати, що військо Дорошенка спалило най- багатші околиці Стамбула, похазяйнувало на узбережжях Босфору і повернулося в Чорне море. Розлючений султан Амурат організував погоню, але марно — козацька флотилія і не думала тікати. Чайки вишикувалися бойовим порядком і почали готуватися до бою. Султан так і не ризикнув . . . . .

Рід, до якого належав славетний воїн Іван Сулима, простежується від часів Київської Русі. У 15 або на початку 16 століття пращури козацького ватажка здобули шляхетство, стали власниками маєтків у Кременецькому повіті на Волині, заснували нові поселення на Подніпров Майбутній гетьман народився в другій половині 16 століття в Рогощі. Спочатку він служив помічником урядника баришівських і бориспільських володінь Софії Данилович, а в 1615 році став управителем переяславських маєтків коронного гетьмана Жолкевського, який подарував Сулимі села Лебедин, Кучаків та Сулимівку. Здавалося б, подальша доля шляхтича має бути спокійною і поміркованою. Але Сулима примудрився посваритися зі своїм високим покровителем, кинув усе своє майно і подався на Січ. Там він завдяки неабиякому розуму та рідкісній фізичній силі швидко здобув чималий авторитет. Двічі він із невеликими загонами козаків навіть руйнував околиці Стамбула, а всі морські походи за участю цієї людини, здавалося, були приречені на успіх.

 

У 1620 році козаки вчинили в Стамбулі погром нечуваного розмаху. Султан у відповідь вирішив здійснити блокаду Дніпровського лиману, щоб жодна чайка не проскочила до Чорного моря. Понад триста турецьких військових суден зібралися під Очаковом; здавалося б, шлях до моря для козаків закритий назавжди, але… Лицарі степу та їхній кошовий отаман Григорій Чорний притримувалися власної думки щодо цього.

 

Козаки жартували, що їхній ватажок «почорнів у Чорному морі», бо брав участь майже у всіх морських походах. Кошовий отаман був людиною надзвичайної фізичної сили і відзначався нестямною відвагою під час бою та феноменальним везінням. Тож не дивно, що козаки всіляко підтримували свого ватажка.

 

Григорій Чорний разом із Михайлом Дорошенком у 1628 році брав участь у поході проти кримських татар. Він збудував на Січі дві ескадри: коли одна поверталася з моря, друга «заступала на чергування». Дійшло до того, що в Стамбулі почали побоюватися, як би запорозькі відчайдухи остаточно не перебратися на чорноморське узбережжя. Тому турецькі адмірали і намагатися «закрити» лиман своєю армадою.

 

Тут Чорний щиро обурився: хто ж є справжнім господарем Чорного моря?! Навесні 1624 року він вирішив . . . . .

Походження й подробиці життя Сави Кононовича дослідникам невідомі. Перші згадки про цього ватажка козацтва належать до 30-х років 17 століття, коли він уже був переяславським полковником. Злет його військово-політичної кар’єри виявився коротким: у 1637 році на козацькій раді, що проходила на річці Росаві, старшина обрала Кононовича гетьманом. А вже у жовтні того ж року . . . . .

Гетьман реєстрового козацтва Ілляш Караїмович був одним із тих політичних і військових діячів, які дотримувалися ідеї союзу з Річчю Посполитою. Булава потрапила до рук Караїмовича одразу після страти бунтівного гетьмана Павла Павлюка. Отримавши владу, Ілляш зробив усе можливе, щоб козацтво не розпочало чергового повстання й надалі трималося тих законів, які встановлювала Польща.

 

Ілляш Караїмович набув сумної слави ще до того, як піднявся на вищий щабель козацької влади. Саме він разом з іншими реєстровими офіцерами брав участь у придушенні повстання Івана Сулими і, удавшись до хитрощів, заарештував керівника бунтівників та його найближче оточення. У лютому 1638 року на засіданні сейму у Варшаві кандидатуру Караїмовича на гетьманство було одностайно схвалено. Урядовці вирішили знову зменшити козацький реєстр і надалі зараховувати до нього тільки тих вояків, які не брали участь в антипольському повстанні. Також було прийняте рішення обирати полковників тільки серед шляхетства і тримати Січ під контролем реєстрових полків. Козаки, зрозуміло, обурилися. Польський же головнокомандувач, щоб примусити січовиків заспокоїтися, вирішив нацькувати на тих, хто зумів втекти на Запорожжя, два полки під командуванням Ілляша Караїмовича.

 

Караїмович зібрався на Січ, де вже порядкував хитрий та рішучий кошовий отаман . . . . .