Ні дату, ні місце народження, ні походження знаменитого гетьмана визначити неможливо. Він народився на початку 60-х років 16 століття чи то у Камянці-Подільському у родині чинбаря, чи то в Гусятині, де батько майбутнього гетьмана мав садибу з невеликою ділянкою й займався кушнірством. Хоч би що там було, Северин от­римав непогану освіту; коли хлопець підріс, він подався до Острогу — міста, яке на той час вва­жалося визнаним центром богослов® і освіти в Україні, і деякий час жив у свого брата- священика Дем’яна. Той допоміг молодшому брату продовжити навчання. Щоправда, май­бутній гетьман більше цікавився не філософією, а військовою справою і відзначався запальною вдачею, до того ж, з юнацьких років брав участь у боротьбі проти татарських орд на Поділлі і Брацлавщині, ходив у походи проти турків і та­тар до Криму, Молдови, певний час жив на Січі. Незабаром Наливайко влаштувався на службу до князя Костянтина Острозького, і став ротмістром його особистої охорони. Але на цій посаді протримався він недовго. На Поділлі і Брацлавщині якраз почати діяти нові загони повстанців — селян і козаків, тож Северин поки­нув службу і подався туди, де запахло війною. Він приєднався до одного з найбільших повстанських загонів і невдовзі очолив його. А коли 1594 року, очікуючи чергового набігу татарської орди, Наливайко став збирати під свою руку козаків і селян, він раптово отримав величезну підтримку: до нього приєднався но­вий гетьман Григорій Лобода. Тож у червні 1594 року гетьман і повстанський ватажок разом ви­рушили до Дніпра. Турки і татари зазнали . . . . .

Матвій Шаула був одним із керівників українського національно-визвольного повстан­ня під проводом Северина Наливайка. До того, як Шаула піднявся на вищий щабель влади се­ред козаків, про нього дуже й дуже мало відомо. Заможний міщанин із Київщини, він раптово кинув свою оселю і пішов на Запорожжя, де про­тягом довгого часу вів життя простого козака, хоча й відзначився винятковою мужністю у боях. Улітку 1594 року Матвій Шаула при­єднався до козацьких загонів гетьмана Григорія Лободи, воював проти польської шляхти на Брацлавщині та на Подніпров'ї. Восени наступ­ного року він і сам очолив загін запорожців, з яким здобув Київ і вирушив у Білорусь: ко­зацькому війську Наливайка була потрібна не­гайна допомога.

 

На Правобережжя Матвій повернувся тільки в січні 1596 року, а вже в березні повстанська гро­мада зрозуміла: гетьман Лобода ні в якому разі не бажає йти на з’єднання із загонами Наливайка. Зібравшись разом, лицарі степу скинули Лободу, звинувативши його у зраді, і на його місце обрали Шаулу. 2 квітня 1596 року загін новообраного го­лови козацтва приєднався під Білою Церквою до повстанської армії. 23 травня в бою поблизу уро­чища Гострий Камінь Матвій Шаула отримав важке поранення — ядро з польської гармати відірвало йому руку. Тоді ж гетьманська булава . . . . .

Роки життя зали­шаються невідомими, як і більшість подробиць його біографії.

 

До нас дійшли лише відомості про те, що Кремпський вже не­молодою людиною брав участь у повстанні 1594—1596 років під проводом Северина Наливайка і мав на той час чин пол­ковника. У травні 1596 року січовики, які зібралися в таборі в урочищі Солониця, обрали цього шляхтича своїм геть­маном. Вибори проводилися в надзвичайних умовах: табір повстанців оточили польські війська під командуванням ко­ронного гетьмана С. Жолкевського. Здолати супротивника не було жодної можливості. Коли Кремпський зрозумів, що старшина, можливо, спробує відкупитися від Жолкевсько­го, видавши йому новообраного гетьмана, він . . . . .

Даних про життя Федора Полоуса збереглося дуже небагато. Гетьманська булава побувала в руках цього козацького ватажка двічі — у 1595 та 1598 роках. Протягом деякого часу Полоус очолював реєстровий козацький гарнізон, який стояв на острові Хортиця.

 

Відомо, що майбутній гетьман зміг об’єднати реєстрових та нереєстрових вояків задля спільного походу проти Буджацької татарської орди. Категорично відкидаючи навіть можливість союзу з Річчю Посполитою, Федір Полоус у 1594—1596 роках узяв найактивнішу участь у повстанні під проводом . . . . .

Петро Конашевич-Сагайдачний — один із найвидатніших діячів української історії, з його діяльністю більшою чи меншою мірою пов’язані практично всі події політичного життя України початку 17 століття. З документів того часу, зі сторінок літописів і спогадів сучасників ми знаємо про Конашевича-Сагайдачного як про найвидатнішого полководця Європи, дипломата, захисника української культури й духовності. Він відзначався гострим аналітичним розумом, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, розвинутим почуттям власної гідності.

 

На початку 17 століття під рукою Сагайдачного було понад сорок тисяч козаків — чимала професійна армія. Десятки і сотні чайок здійснювали походи на Крим та узбережжя Туреччини. У 1606 році козаки захопили турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною, а також десять турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро залізним ланцюгом і заблокувати козаків. Але запорожців ця перешкода не затримала. У наступному році воїни Сагайдачного . . . . .

Оліфер Голуб народився в Стеблеві у 40-х роках 16 століття. Де він навчався невідомо, однак освіту отримав добру — про це свідчить хоча б те, що Голуб вільно володів латиною. Про родину гетьмана відомо мало. Його дружина, вочевидь, померла задовго до 1622 року — того, коли Оліфер став гетьманом; є також в історичних документах деякі відомості про сина Голуба, але подальша доля його невідома.

 

Перші згадки про діяльність Оліфера Голуба трапляються в літописах 1615 року, коли він уже мав ранг старшини, очолював козацький флот у нападах на турецькі землі і спалив дві пристані у Стамбулі. Друга звістка датується 1618 і 1620 роками. Козаки саме вели переговори з перським шахом щодо створення антиосманської ліги, і Голуб написав можливому союзнику два листи від імені козацтва, з чого можна зробити висновок, що саме він вів закордонні справи гетьмана Петра Сагайдачного. Таке могло статися лише за умови, якщо Голуб був одним із найближчих помічників, друзів і радників видатного козацького полководця й дипломата. Більше того, Оліфер, безперечно, очолював старшинський уряд, але реєстри 1617 та 1622 років не зафіксували існування його полку, тобто він постійно був при Сагайдачному.

 

У 1622 році Сагайдачний, що дуже страждав від поранення отруєною стрілою, яке здобув під час Хотинської битви, вирішив скласти заповіт. Це відбулось 5 квітня — за п’ять днів до кончини великого гетьмана. Розпорядниками свого майна Сагайдачний призначив митрополита Іова Бо-рецького та Оліфера Голуба. Тоді ж стався унікальний випадок, про який вітчизняні історики уникають згадувати. Помираючи, Сагайдачний заповів Голубу… гетьманську булаву і подарував йому свій «титульний» маєток Конашівку. Про це в одному з листів розповідає Мелетій Смот- рицький. У даному випадку гетьман діяв . . . . .

Михайло Дорошенко був нащадком старовинного шляхетного козацького роду. Ось і все, що нам відомо про його дитинство та юність. Дуже рано він потрапив на Січ, зумів швидко зайняти чільне місце серед козацької старшини, а за часів гетьмана Петра Сагайдачного уже мав чин полковника, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином. Козаки високо цінувати Дорошенка, бо він був людиною не тільки хороброю та рішучою (на Січі це не було рідкістю), а й добре розбирався у полководницькій справі.

 

Гетьманська булава побувала в руках Михайла Дорошенка тричі. Перший раз це відбулося в 1623 році, коли Дорошенко став наступником Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський зазначав, що новий гетьман «королю і Речі Посполитій завжди зичливий». Мабуть, саме це через рік с тато при-чиною того, що козацький проводир втратив булаву. Справа в тому, що поляки вимагати скорочення кількості реєстрового козацтва. Гетьману довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основ-ному заможних. Решту було відправлено на Січ і скеровано проти турків. Дорошенко поспіхом збудував флотилію з 80 чайок і вирушив до берегів Босфору. Цей похід виявився блискучим: французький та англійський посли згадувати, що військо Дорошенка спалило най- багатші околиці Стамбула, похазяйнувало на узбережжях Босфору і повернулося в Чорне море. Розлючений султан Амурат організував погоню, але марно — козацька флотилія і не думала тікати. Чайки вишикувалися бойовим порядком і почали готуватися до бою. Султан так і не ризикнув . . . . .