Географія

  Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

  Природний рух населення — де зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного переміщення. Природний рух населення характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних показників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік складала 17,3%, до кінця століття вона становитиме приблизно 14%. Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х pp. перевищував 20%о. Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.

  Релігія (від лат. religio — побожність) — система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей пояснює та реагує на те, що вважає надприродним і священним. Вона значною мірою зумовлює мораль і етику, світосприймання й мету життя, культурний клімат суспільства й соціальні відносини, характер і типи економічного розвитку.

  Релігійний склад населення світу має таку структуру: приблизно 1800 млн. осіб — християни, 900 млн. — мусульмани, 700 млн. — індуїсти, 300 млн. — буддисти, 180 млн. — конфуціанці, 90 млн. — синтоїсти, 30 млн. — даосисти, 13 млн. — іудаїсти.

  Із християн найчисленніші — католики (1000 млн. осіб), за ними — протестанти (570 млн.). Православні разом із послідовниками інших східних церков налічують приблизно 155 млн. осіб.

  Трудові ресурси — частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними й духовними здібностями, загальноосвітніми та професійними знаннями для роботи в господарстві. Кількість працездатного населення обумовлюється загальною його чисельністю, віковим і статевим складом (що більше жінок, дітей і людей похилого віку, то нижча питома вага працездатного населення), чисельністю працюючих підлітків та осіб пенсійного віку, межами працездатного віку, встановленого в даній країні. Якщо у визначенні нижньої межі працездатного віку між країнами істотних відмінностей немає (здебільшого 16 років), то різниця в рівнях верхньої межі досягає 20 років. Це пояснюється різною середньою тривалістю життя і матеріальними можливостями суспільства забезпечити пенсіями людей похилого віку.

  Безробіття — переважання пропозиції вільної робочої сили над попитом на неї, їх кількісна і структурна (територіальна, професійно-кваліфікаційна та ін.) розбіжність; одна з важливих характеристик соціально-економічного життя в цілому, а також ринку праці. Основні показники безробіття: рівень — частка безробітних в економічно активному населенні, тривалість — проміжок часу з моменту початку роботи і до працевлаштування або до періоду, що розглядається. У розвинених країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, які зареєстровані в урядових службах зайнятості та шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону до іншого; від професії до професії; з одного етапу життя — в інший (скажімо, навчання-робота-пенсія). Воно пов'язане з пошуками або чеканням роботи у найближчому майбутньому.

Ринок праці — це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну систему. Він характеризує форми й методи погодження та регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов'язані з організацією, використанням та оплатою найманої праці. Сформувалися різні моделі ринку праці, що відображають його організацію, структуру й функціонування. Японська модель базується на довічному наймі, який гарантує зайнятість працівника до пенсійного віку (55—60 років). Ця система найму передбачає підвищення розмірів матеріальних благ (зарплати, премій, соціальних виплат) залежно від віку. Вона прищеплює робітникам творче ставлення до праці та забезпечує високу якість роботи. Працівник довічного найму не підлягає звільненню. Всі проблеми вирішуються скороченням робочого часу або відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу. Система поширюється лише на постійний персонал фірми. Модель США передбачає децентралізацію ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість, про допомогу безробітним, свої фонди страхування. 

  Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка зазвичай приносить їм заробіток (трудовий дохід). Міжнародною організацією праці визначено найважливіші принципи зайнятості. Серед них — виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці. Примушування (в будь-якій формі) до праці не допускається, крім випадків, що встановлюються законодавством. Держава несе відповідальність за здійснення політики зайнятості, спрямованої на створення умов для реалізації права громадян на працю. Реалізація зайнятості включає систему соціально-економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та участю його в суспільно корисній діяльності. Зайнятість відображає весь комплекс взаємозумовлених економічних, соціальних і демографічних процесів розвитку суспільства і є важливою характеристикою його зрілості й прогресивності. Кількісно вона характеризується рівнем залучення населення (або окремих його груп) до суспільно корисної діяльності; вимірюється співвідношенням кількості зайнятих у господарстві до загальної кількості населення або його працездатної частини. Зайнятість характеризують також за такими основними пропорціями: розподіл зайнятих між сферами трудової діяльності й підготовка до неї (навчання з відривом од виробництва); розподіл між галузями господарства; поділ на зайнятих розумовою і фізичною працею тощо.