Географія

Перша спроба наукового дослідження Світового океану і його дна була зроблена британською експедицією на кораблі «Челленджер» (1872— 1876). Це плавання заклало основи сучасної океанології. Метод ехолотування, розроблений у роки Першої світової війни, дозволив скласти нові карти шельфу і материкового схилу. Спеціальні океанологічні наукові установи, що з'явилися в 20—30-і pp. XX ст., поширили свою діяльність на глибоководні частини океану. Однак справжній прогрес у дослідженнях почався лише після закінчення Другої світової війни (1939—1945), коли у вивченні океану взяли участь військово-морські сили різних країн. У той же час з'явилося багато океанографічних станцій.

Руаль Амундсен (1872—1928) — норвезький дослідник полярних областей. Народився у Відстені поблизу Сарпсборга (Норвегія) Іблипня 1872 р. Поступив на медичний факультет університету Крістіанії (нині Осло), але незабаром залишив навчання. У 1897— 1899 pp. був першим помічником капітана на кораблі «Бельжика» під час експедиції в Антарктику (очолював експедицію бельгійський морський офіцер А. де Жерлаш). 17 червня 1903 р. Амундсен відправився на судні «Йоа» в Арктику. Організувавши базу в бухті Йоа, зробив санні походи до Північного геомагнітного полюса і визначив його положення, а також пройшов уздовж берегів о. Вікторія. Потім проплив на «Йоа» через протоку Симпсона, знайшов Північно-Західний морський шлях у Тихий океан і в 1906 р. добрався до Сан-Франциско.

Іван Федорович Крузенштерн (справжнє ім'я Адам-Йоганн-Фрідріх) [08 (19) листопада 1770, маєток Хагудіс, Естонія — 12 (24) серпня 1846, дача Асс, поблизу Таллінна] — видатний російський мореплавець, один з основоположників російської океанології, член-кореспондент (і803), почесний член Петербурзької Академії наук (1806). Член-засновник Ро­сійського Географічного товариства. У 1788—1790 pp. брав участь у чоти­рьох морських битвах проти шведів; у 1793 р. був відряджений волонте­ром в Англію для служби на британському флоті, бився з французами біля берегів Канади (1794), ходив до Вест-Індії, Ост-Індії та Китаю. На­чальник першої російської кругосвітньої експедиції 1803—1806 pp. на кораблях «Надія» і «Нева» (останнім командував Ю.Ф. Л ісянський). Уча­сники експедиції уперше нанесли на карту бл. 1 тис. км східного, півні­чного і північно-західного берега о. Сахалін, здійснили різноманітні метеорологічні, океанологічні й етнографічні спостереження. 19 серпня 1806 р. «Надія» повернулася в . . . . .

Джеймс Кук (27 листопада 1728 p., село Мартен, графство Йоркшир, Англія — 14 лютого 1779 p., острів Гавайї) — англійський мореплавець, який здійснив три кругосвітніх експедиції, перший антарктичний море­плавець, першовідкривач східного узбережжя Австралії; капітан вищого рангу (1775), член Королівського товариства (1776). Кук народився в сі­м'ї батрака-поденника, з 7 років почав працювати разом з батьком, з 13 років відвідував школу, де навчився читати і писати, в 17 років найнявся в учні до прикажчика в рибальському селищі й уперше побачив море. У 1746 р. поступив юнгою на судно, що перевозило вугілля, потім став помічником капітана; ходив у Голландію, Норвегію і порти Балтики, вод­ночас займаючись самоосвітою. У червні 1 755 р. завербувався у військо­вий флот матросом, через два роки був направлений до Канади на посаді штурмана. У 1762—1767 pp., вже командуючи кораблем, виконав зйомку берегів о. Ньюфаундленд, досліджував його внутрішні райони, склав лоції північної частини затоки Св. Лаврентія й Гондураської затоки. У 1768 р. став лейтенантом.

Амеріго Веспуччі (1454—1512) — італійський мореплавець, на честь якого названа Америка. Народився 18 березня 1454 р. у Флоренції в сім'ї нотаріуса. Навчався у свого дядька Дж. А. Веспуччі, який прищепив йому любов до космографії та астрономії. Пізніше вчився у Пізанському університеті. З 1480 р. служив агентом банкірського дому Медічі у Флоренції. Наприкінці 1491 р. відправився до Севільї як помічник Дж. Берарді, який представляв інтереси сімейства Медічі в морській торгівлі, і до 1499 р. жив в Іспанії. Хоча Веспуччі стверджував, що в 1497—1498 pp. брав участь в експедиції Алонсо Охеди до берегів Америки, більшість істориків піддають сумніву правдивість цього повідомлення. Більш вірогідною була його участь в експедиції А. Охеди 1499— 1500 pp. Експедиція обстежувала узбережжя Бразилії й гирло Амазонки. Одне з суден стало на якір у затоці Парія, відкритій у 1498 р. Колумбом. Після дослідження островів біля берегів Венесуели, у середині червня 1500 р. експедиція повернулася до Іспанії. Найзначнішою була подорож Веспуччі 1501— 1502 pp., зроблена ним у складі експедиції Гонсалу Куелью за дорученням і на кошти португальського короля Мануела І. Відомості про дати і відстані, які наводить Веспуччі, цього разу більш численні і точніші, ніж ті, що містяться в описах його перших експедицій. До завдань цієї експедиції входило обстеження Землі Санта-Крус (Бразилія), відкритої П. Кабралом і прийнятої ним за острів, а також пошук шляхів на південь. 13 травня 1501 р. флотилія під командуванням Г. Куелью, що складалася

Ібн Баттута (1304 — бл. 1369, або 1377) — арабський мандрівник і письменник, народився в Танжері 25 лютого 1304 р. в сім'ї берберських учених і суддів. Його повне ім'я — Мухаммед ібн Абдаллах ібн Баттута. У 1325 p., вирішивши виконати обов'язок мусульманина і здійснити паломництво в Мекку, Ібн Баттута пройшов з Марокко вздовж узбережжя Північної Африки до Каїра і звідти попрямував у Дамаск, де приєднався до каравану. У перерві між паломництвами 1326 і 1327 pp. подорожував Південною Персією й Іраком. Через рік чи два відвідав Ємен, відправився морем з Адена до арабських факторій у Східній Африці і повернувся в Мекку через Оман і Перську затоку. Потім у нього визрів задум побувати в Індії, оскільки він багато чув про Мухаммеда ібн Туглука, султана Делі. Однак знайти у Джідді корабель, що прямує до Індії, не вдалося, і Ібн Баттута вирішив відправитися в подорож по суші. Перетнув Малу Азію і відплив з Синопа в Крим, а звідти добрався до Сарая, резиденції хана Золотої Орди, і подався на Кавказ. Потім повернувся через степи в Сарай на Волзі і продовжив шлях через Хіву, Самарканд, Хорасан і Афганістан. 12 вересня 1333 р. благополучно добрався до кордону з Індією. У Делі він прожив вісім років. У 1342 р. Ібн Баттута був направлений послом до монгольського імператора, що правив Китаєм, але в Калікуті на півдні Індії його загін потрапив у біду. Не бажаючи повертатися в Делі, Ібн Баттута відплив на . . . . .