Географія

Гори — це піднесені ділянки земної поверхні, що круто підіймаються над навколишньою територією. На відміну від плато, вершини в горах займають невелику площу. Гори можна класифікувати за різними крите­ріями: 1) географічним положенням і віком, з урахуванням їх морфології; 2) особливостями структури, з урахуванням геологічної будови. У пер­шому випадку гори поділяються на Кордильєри, гірські системи, хребти, групи, ланцюги і поодинокі гори. Назва кордильєра походить від іспансько­го слова, що означає «ланцюг». До Кордильєр відносяться хребти, групи гір і гірські системи різного віку. Район Кордильєр на заході Північної Америки включає Берегові хребти, гори Каскадні, Сьєрра-Невада, Ске­лясті і безліч невеликих хребтів між Скелястими горами і Сьєрра-Нева­да в штатах Юта і Невада. До Кордильєр Центральної Азії відносяться, наприклад, Гімалаї, Куньлунь і Тянь-Шань. Гірські системи складають­ся з хребтів і груп гір, схожих за віком і походженням (наприклад, Аппа­лачі). Хребти складаються з гір, що тягнуться довгою вузькою смугою. У багатьох районах земної кулі зустрічаються поодинокі гори, зазвичай вулканічного походження. Друга класифікація гір складається з ураху­ванням ендогенних процесів рельєфотворення. Вулканічні гори форму­ються за рахунок накопичення маси магматичних порід під час вивер­ження вулканів. Гори можуть виникнути

Поверхня земної кулі покрита тріщинами, що виникли при руйну­ванні крихких гірських порід тими колосальними силами, які створю­ються рухомими літосферними плитами. Якщо маса гірських порід по обидві сторони тріщини зміщена, то таку тріщину називають розломом. Деякі розломи активні й зараз. По цих розломах кожні кілька років від­буваються зсуви, що призводить до руйнування порід і змін рельєфу. При цьому виділяється величезна енергія і відбуваються землетруси.

Найвідоміший і найнебезпечніший за своєю активністю розлом — Сан-Андреас у Каліфорнії, що проходить прямо через Сан-Франциско. Найсильніші і найшвидші переміщення відбуваються під час руху блоків земної кори вздовж рубежу між ними. По краях літосферних плит утворюються трансформні розломи. Трансформні зсуви тривають вже 3—4 млрд років і місцями призвели до різких відмінностей у ландшафті по обидві сторо­ни розлому. Це можна бачити . . . . .

Глибоко в надрах Землі переважають високі температури. На глибині бл. 100 км температура вже настільки висока, що більшість гірських порід повинна була б розплавитися, якби цьому не перешкоджав вели­чезний тиск, що досягає декількох десятків тисяч атмосфер. Але місця­ми в земній корі виникають гігантські тріщини — глибинні розломи. Там, де пройшла зона розлому, тиск різко падає, і тоді створюються умо­ви для плавлення глибинних гірських порід; утворюється вогненно-рід­кий силікатний розплав — магма. Вона насичена парами води, вуглеки­слим і сірчистим газами, хлором й іншими леткими речовинами. Під тиском розчинених у ній газів магма спрямовується до поверхні Землі. У тих випадках, коли вона досягає поверхні, ми є свідками грізного явища природи — виверження вулкана. Через величезну конусоподібну воронку вириваються клуби газу, пари і попелу. Це та частина магми, яка рухається попереду розплаву, що підіймається. Разом з газовими хмара­ми і попелом з жерла вилітають розжарені в'язкі уламки — вулканічні бомби. Услід за ними по схилах вулкана розтікається вогненна річка — це магма, що вийшла на поверхню і втратила при цьому значну частину газів і пари; її називають лавою. Застигаючи і частково кристалізуючись на поверхні Землі, лава, в залежності від її хімічного складу, перетворю­ється в гірську породу — базальт, андезит, дацит або ліпарит. Це так звані . . . . .

Геологія — наука про речовинний склад, будову та історію розвитку Землі. Основні об'єкти досліджень — гірські породи, в яких відбито геологічний літопис Землі, а також сучасні фізичні процеси і механіз­ми, що діють як на її поверхні, так і в надрах; вивчення їх дозволяє зрозуміти, яким чином відбувався розвиток нашої планети в минулому.

Земля постійно змінюється. Деякі зміни відбуваються раптово і вельми бурхливо (наприклад, вулканічні виверження, землетруси або великі повені), але частіше за все — повільно (за століття зноситься або нагро­маджується шар осадів товщиною не більше 30 см). Такі зміни непомі­тні протягом життя однієї людини, але вже накопичені деякі відомості про зміни за більш тривалий період. Наприклад, таким чином встанов­лено, що територія навколо . . . . .

Землетруси — підземні поштовхи і коливання земної поверхні, що виникають внаслідок раптових зміщень і розривів у земній корі або вер­хній частині мантії і передаються на великі відстані у вигляді пружних коливань. Найбільш сильні землетруси іноді відчуваються на відстанях монад 1500 км від епіцентра і можуть бути зареєстровані сейсмографами (спеціальними високочутливими приладами) навіть на протилежній пів­кулі. Район, де зароджуються коливання, називається центром земле­трусу, а його проекція на поверхню Землі — епіцентром землетрусу. Центри більшої частини землетрусів знаходяться в земній корі на глиби­нах не більше ніж 16 км, однак у деяких районах досягають 700 км. Щодня відбуваються тисячі землетрусів, але лише деякі з них відчува­ються людиною.

Виділяють декілька типів землетрусів . . . .

Мінералами називають однорідні за складом і будовою частини гір­ських порід і руд. Вони являють собою природні хімічні сполуки, що виникли внаслідок різних геологічних процесів. У природі існує велика кількість мінералів. За хімічним складом і фізичними властивостями їх об'єднують в однорідні групи. Більшість мінералів зустрічається в зем­ній корі у твердому стані. Однак є рідкі (самородна ртуть) і навіть газо­подібні мінерали (вуглекислий газ, сірководень). Дуже різноманітні й зовнішні ознаки, за якими мінерали відрізняються один від одного. Де­які з них прозорі, інші мутні, напівпрозорі або абсолютно не пропуска­ють світло. Важливою особливістю багатьох мінералів є їхнє забарвлен­ня. Так, кіновар завжди кармінно-червона, а малахіт — яскраво-зелений, за металево-золотистим кольором легко розпізнаються кубічні кристалики піриту. Дуже важлива зовнішня ознака мінералів — їхня форма.

Осадочні гірські породи осідають на дні океанів і морів, річок та ін­ших водоймищ. Під впливом вітру, текучих вод, добових і річних коли­вань температури руйнуються скелі. Уламки гірських порід різних роз­мірів переносяться струмками і річками. Найбільші уламки збирають­ся на дні річок неподалік від гірських хребтів, що руйнуються. Уламки менших розмірів і пісок переносяться річками на далекі відстані й осі­дають у прибережній частині морів і океанів. У глибоководній зоні, віддаленій на сотні кілометрів від зони зносу уламкового матеріалу, на дно опускаються найдрібніші глинясті частки. Так в процесі перене­сення здійснюється сортування уламків за розмірами.