Географія

Тихий океан, як правило, поділяють на дві області — Північну і Пів­денну, що межують на екваторі. Деякі фахівці вважають, що краще про­вести межу по осі екваторіальної протитечії, тобто приблизно по 5° пн.ш.

Раніше акваторію Тихого океану поділяли на три частини: північну, центральну і південну, межами між якими служили Північний і Півден­ний тропіки. Окремі райони океану, розташовані між островами або ви­ступами суходолу, мають свої назви. До найбільш великих акваторій Ти­хоокеанського басейну відносяться Берингове море на півночі; затока Аляска на північному сході; затоки Каліфорнійська і Теуантепек на схо­ді, біля берегів Мексики; затока Фонсека біля берегів Сальвадору, Гон­дурасу і Нікарагуа і трохи південніше — Панамська затока. Біля західно­го узбережжя Південної Америки є усього декілька невеликих заток, наприклад, Гуаякіль поблизу берегів Еквадору.

Тихий океан (Великий океан) — океан між материками Євразією і Австралією на заході, Північною і Південною Америкою на сході і Анта­рктидою на півдні. Площа з морями 178,6 млн км², об'єм 710 млн км³, середня глибина 3980 м (самий глибокий океан), максимальна глибина 11 022 м. Моря розташовані головним чином на його північних і західних окраїнах (Берингове, Охотське, Японське, Внутрішнє Японське, Жов­те, Східно-Китайське, Південно-Китайське, Філіппінське, Австрало-Азіатські Середземні, або міжострівні, Коралове, Тасманове); біля бере­гів Антарктиди — моря Амундсена, Беллінсгаузена і Росса. Багато остро­вів: у північній частині — Алеутські, в західній — Курильські, о. Сахалін, Японські, Філіппінські, Великі і Малі Зондські, Нова Гвінея, Нова Зе­ландія, Тасманія та інші, в центральній частині — численні острови, що об'єднуються під загальною назвою Океанія.

Чисельність населення світу протягом усієї історії людства неухиль­но зростає; лише в окремі, порівняно короткі історичні періоди внаслідок воєн, епідемій, стихійного лиха вона тимчасово знижувалася (напри­клад, від епідемії чуми в XIV ст. загинуло бл. 15 млн людей; від голоду в XIX ст. — 25 млн людей в Індії і майже стільки — в Китаї; від пандемії «іспанки» у Європі після Першої світової війни (1914—1918) померло приблизно 20 млн людей; втрати населення в двох світових війнах стано­вили 60 млн і ще більш значними були непрямі втрати від зниження народжуваності й збільшення смертності).

Протягом тисячоліть населення світу зростало надзвичайно повіль­но, що пояснюється низьким рівнем розвитку виробництва і сильною залежністю людини від природи на ранніх етапах історії. Природне сере­довище обмежувало зростання чисельності первісних людей, основу життя яких складали полювання, рибальство і збиральництво. До кінця палеоліту, за приблизними оцінками, людина освоїла менше за 1/3 сучасної ойкумени (бл. 40 млн км²), а середня густота населення навряд чи перевищувала 8—10 людей на 100 км².

Сучасні природні умови на земній поверхні закономірно змінюються з географічною широтою, що було помічено ще у стародавні часи. Однак правильно пояснити причини цієї важливої закономірності, тобто чому сонячне тепло нерівномірно поступає, вдалося лише після того, як були доведені кулястість Землі, її обертання навколо своєї осі та її рух навколо Сонця. З розширенням знань вчення про світові широтні географічні пояси до теперішнього часу завоювало загальне визнання.

Ще у кінці XVIII ст. російський академік І. І. Лепехін намітив зага­льну схему розміщення на земній поверхні рослинності і тваринного сві­ту в залежності від теплових поясів, а на початку XIX ст. німецький дослідник і мандрівник А. Гумбольдт встановив зональність і висотну поясність рослинності у зв'язку зі зміною кількості поступаючого на Зе­млю тепла. Майже через сто років, на початку XX ст., російський вче­ний В. В. Докучаєв показав, що зональну поширеність мають не тільки клімат і рослинність, але й інші елементи природи, що знаходяться в глибокому взаємозв'язку з кліматом. Ці уявлення лягли в основу сучас­ного вчення про географічну зональність природи Землі.

Пустелі — великі території в тропічних, субтропічних і помірних ши­ротах з надто сухим континентальним кліматом і вельми рідкою і бідною рослинністю, яка покриває менше половини поверхні. Опадів випадає мало (не більше за 150— 175 мм на рік). У пустелях короткі вологі періоди чергуються з тривалими засухами. Багаторічним злакам тут, як правило, не вистачає води, і в рослинному покриві домінують чагарники і однолі­тники. Проте багаторічні злаки можуть утворювати суцільний килим на окремих ділянках, але в більшості випадків грунт у пустелях погано збе­рігає вологу й ужитися на ньому здатні тільки види, що швидко розвива­ють довге стержневе коріння. Трав у пустелі більше, ніж чагарників. Це головним чином дрібні рослини, що встигли повністю пройти життєвий цикл за короткий вологий сезон і що переживають посуху в формі насін­ня. Для американських пустель характерні кактуси — своєрідні безлисті сукуленти, відсутні в корінній рослинності Старого Світу.

Там, де верхні шари грунту щорічно протягом кількох місяців вологі, але сильна сезонна засуха дозволяє деревам рости тільки поблизу водо­ймищ, домінують посухостійкі злаки. Угруповання такого типу знахо­дяться в центрі Євразії (степи), на Великих рівнинах в США і в Канаді (прерії), в Аргентині (пампа) і деяких інших регіонах. Ці злаковники, які для зручності усі можна називати степами, схожі на савани, луги або трав'яні болота, але екологічно багато в чому від них відрізняються. Сте­пові злаки багаторічні, і вони щорічно впадають у стан спокою — сухим літом, а місцями і холодною зимою. У цей час степи часто горять, але рослини практично не страждають, оскільки горючого матеріалу на по­верхні землі мало і температура не настільки висока, щоб погубити їхні частини, що знаходяться в грунті.

На західних окраїнах континентів, біля північної межі сухого субтро­пічного поясу, сформувався своєрідний тип низької рослинності, що скла­дається переважно з вічнозелених широколистих видів. У різних країнах його називають по-різному — чапараль, маккія, маквіс, фінбоиі, маллі. Ці фітоценози зустрічаються у 5 областях — на південному заході Каліфор­нії, в центральній частині Чилі, в Західному Середземномор'ї, біля мису Доброї Надії і на південному заході Австралії.

Проте історично склалося так, що цю рослинність, незалежно від її місцеположення, часто назива­ють просто середземноморською. Клімат у таких місцях влітку дуже жа­ркий і сухий для зростання зелені, однак взимку вологий і досить теп­лий. До кінця сезону дощів з початком підвищення температури рослини зацвітають. Для чагарників і низькорослих дерев тут характерне жорстке вічнозелене листя, що витримує літню посуху і не упускає жодного від­носно вологого дня.