Географія

Океанія — сукупність островів у центральній і південно-західній частинах Тихого океану, між Австралією, Малайським архіпелагом на заході і широкою, позбавленою островів смугою океану на півночі, сході і півдні; іноді виділяється в самостійну частину світу. Загальна плоша островів Океанії — 1,26 млн км². Населення — бл. 18 млн лю­дей. Океанія — це найбільше у світі скупчення островів (бл. 10 тис.). Острови розташовані між субтропічними широтами Північної півкулі і помірними Південної. Найбільша висота 5029 м (г. Джая на о. Нова Гвінея).

Клімат океанічний, переважно субекваторіальний і екваторіальний, на півдні — субтропічний і помірний. Опадів в основному бл. 1000 мм на рік, на навітряних схилах великих островів до 10 тис. мм. Найбільші острови в Океанії — Нова Гвінея (його західна половина — провінція Іріан-Джая належить Індонезії) і Нова Зеландія (Північний і Південний о-ви). Вони займають 80 % території Океанії. В Океанії вчені виділяють З великі групи островів: . . . . .

Великий Бар'єрний риф був відкритий у 1770 р. англійським море­плавцем Дж. Куком. Риф простягся більше ніж на 2000 км паралельно північно-східному узбережжю Австралії. Він складається приблизно з 3000 окремих, сполучених один з одним коралових острівців, які зна­ходяться на різних стадіях розвитку і розділені вузькими протоками. У деяких місцях, наприклад, біля мису Мелвілл на півночі, риф являє собою вузьку смужку коралів, у той час як на півдні, біля мису Меніфолд, його ширина досягає 320 км. На Великому Бар'єрному рифі знаходиться майже 350 видів коралів, які відрізняються один від од­ного за формою, розміром і кольором. Деякі з них — мікроскопічні, інші ж (наприклад, корали-мозговики, які своєю округлою формою і поверхневими борозенками зовні нагадують людський мозок) можуть досягати в діаметрі 2 м. На зовнішній межі рифу живуть гумоподібні види, здатні витримати хвилі прибою, у той час як ніжні різновиди повинні ховатися у спокійних місцях.

Береги Тихого океану настільки різні, що важко виділити будь-які спільні риси. За винятком крайнього півдня, узбережжя Тихого океану оточене кільцем діючих вулканів, відомим під назвою «Тихоокеанське вогненне кільце». Велика частина берегів утворена високими горами, так що абсолютні відмітки поверхні різко змінюються на близькій відстані від берега. Усе це свідчить про наявність на периферії Тихого океану тектонічно нестабільної зони, переміщення в межах якої є причиною сильних землетрусів. На сході круті схили гір підходять до самого берега Тихого океану або відділяються від нього неширокою смугою прибереж­ної рівнини; така будова характерна для всієї прибережної зони, від Але­утських о-вів і затоки Аляска до мису Горн. Тільки на крайній півночі Берингове море має низовинні береги.

Тихий океан, як правило, поділяють на дві області — Північну і Пів­денну, що межують на екваторі. Деякі фахівці вважають, що краще про­вести межу по осі екваторіальної протитечії, тобто приблизно по 5° пн.ш.

Раніше акваторію Тихого океану поділяли на три частини: північну, центральну і південну, межами між якими служили Північний і Півден­ний тропіки. Окремі райони океану, розташовані між островами або ви­ступами суходолу, мають свої назви. До найбільш великих акваторій Ти­хоокеанського басейну відносяться Берингове море на півночі; затока Аляска на північному сході; затоки Каліфорнійська і Теуантепек на схо­ді, біля берегів Мексики; затока Фонсека біля берегів Сальвадору, Гон­дурасу і Нікарагуа і трохи південніше — Панамська затока. Біля західно­го узбережжя Південної Америки є усього декілька невеликих заток, наприклад, Гуаякіль поблизу берегів Еквадору.

Тихий океан (Великий океан) — океан між материками Євразією і Австралією на заході, Північною і Південною Америкою на сході і Анта­рктидою на півдні. Площа з морями 178,6 млн км², об'єм 710 млн км³, середня глибина 3980 м (самий глибокий океан), максимальна глибина 11 022 м. Моря розташовані головним чином на його північних і західних окраїнах (Берингове, Охотське, Японське, Внутрішнє Японське, Жов­те, Східно-Китайське, Південно-Китайське, Філіппінське, Австрало-Азіатські Середземні, або міжострівні, Коралове, Тасманове); біля бере­гів Антарктиди — моря Амундсена, Беллінсгаузена і Росса. Багато остро­вів: у північній частині — Алеутські, в західній — Курильські, о. Сахалін, Японські, Філіппінські, Великі і Малі Зондські, Нова Гвінея, Нова Зе­ландія, Тасманія та інші, в центральній частині — численні острови, що об'єднуються під загальною назвою Океанія.

Чисельність населення світу протягом усієї історії людства неухиль­но зростає; лише в окремі, порівняно короткі історичні періоди внаслідок воєн, епідемій, стихійного лиха вона тимчасово знижувалася (напри­клад, від епідемії чуми в XIV ст. загинуло бл. 15 млн людей; від голоду в XIX ст. — 25 млн людей в Індії і майже стільки — в Китаї; від пандемії «іспанки» у Європі після Першої світової війни (1914—1918) померло приблизно 20 млн людей; втрати населення в двох світових війнах стано­вили 60 млн і ще більш значними були непрямі втрати від зниження народжуваності й збільшення смертності).

Протягом тисячоліть населення світу зростало надзвичайно повіль­но, що пояснюється низьким рівнем розвитку виробництва і сильною залежністю людини від природи на ранніх етапах історії. Природне сере­довище обмежувало зростання чисельності первісних людей, основу життя яких складали полювання, рибальство і збиральництво. До кінця палеоліту, за приблизними оцінками, людина освоїла менше за 1/3 сучасної ойкумени (бл. 40 млн км²), а середня густота населення навряд чи перевищувала 8—10 людей на 100 км².

Сучасні природні умови на земній поверхні закономірно змінюються з географічною широтою, що було помічено ще у стародавні часи. Однак правильно пояснити причини цієї важливої закономірності, тобто чому сонячне тепло нерівномірно поступає, вдалося лише після того, як були доведені кулястість Землі, її обертання навколо своєї осі та її рух навколо Сонця. З розширенням знань вчення про світові широтні географічні пояси до теперішнього часу завоювало загальне визнання.

Ще у кінці XVIII ст. російський академік І. І. Лепехін намітив зага­льну схему розміщення на земній поверхні рослинності і тваринного сві­ту в залежності від теплових поясів, а на початку XIX ст. німецький дослідник і мандрівник А. Гумбольдт встановив зональність і висотну поясність рослинності у зв'язку зі зміною кількості поступаючого на Зе­млю тепла. Майже через сто років, на початку XX ст., російський вче­ний В. В. Докучаєв показав, що зональну поширеність мають не тільки клімат і рослинність, але й інші елементи природи, що знаходяться в глибокому взаємозв'язку з кліматом. Ці уявлення лягли в основу сучас­ного вчення про географічну зональність природи Землі.