Географія

Балтійське море — внутрішньоматерикове море Атлантичного океа­ну, біля берегів Північної і Середньої Європи. Сполучається з Північним морем Датськими протоками. Площа 419 тис. км². Переважаючі глиби­ни 40—100 м, максимальна — 470 м. Великі острови: Борнхольм, Гот­ланд, Еланд, Сааремаа, Хийумаа, Рюген, Аландські. Великі затоки: Ботнічна, Фінська, Ризька. У Балтійське море впадає бл. 250 річок, утому числі річки Нева, Західна Двіна (Даугава), Німан, Вісла, Одра. Соло­ність у західній частині 11 ‰, у центральній 6—8 ‰.

Клімат Балтійсько­го моря морський помірних широт з рисами континентальності. В осінньо-зимову пору року часто проходять циклони, які несуть із собою по­хмуру погоду з сильними південно-західними і західними вітрами. У пі­внічно-східній частині море замерзає. Внаслідок великого ступеня . . . . .

Середземне море — море між Євразією і Африкою. Сполучається ву­зькою (шириною 15 км) Гібралтарською протокою з Атлантичним океа­ном, через протоку Дарданелли, Мармурове море і протоку Босфор — з Чорним морем, Суецьким каналом — з Червоним морем. Площа 2,5 млн км². Середня глибина 1438 м, максимальна 5121 м. Великі ост­рови: Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Крит, Кіпр. Впадають великі річки: Ебро, Рона, По, Ніл. Великими півостровами і островами розділяється на моря: Альборан, Балеарське, Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське і Кіпрське. До басейну Середземного моря відносять Мармурове, Чорне і Азовське моря. Солоність від 36 ‰ на заході до 39,5 ‰ на сході.

Атлантичний океан поділяється на північну і південну частини, межа поміж якими умовно проводиться по екватору. Однак з океанографічної точки зору, до південної частини океану потрібно віднести екваторіальну протитечію, розташовану на 5—8° пн. ш. Північна межа здебільшого про­водиться по Північному Полярному колу. Місцями ця межа відмічена підводними хребтами. У Північній півкулі Атлантичний океан має силь­но порізану берегову лінію. Його відносно вузька північна частина спо­лучається з Північним Льодовитим океаном трьома неширокими прото­ками. На північному сході Девісова протока шириною 360 км (на широті Північного Полярного кола) з'єднує Атлантичний океан з морем Баффіна, що відноситься до Північного Льодовитого океану. У центральній частині, між Гренландією й Ісландією, знаходиться Датська протока шириною у найвужчому місці всього 287 км. На північному сході, між Ісландією і Норвегією, знаходиться Норвезьке море шириною бл. 1220 км. На сході від Атлантичного океану відокремлюються дві глибоких аква­торії, що входять у сушу. Більш північна з них починається Північним морем, яке на сході переходить у Балтійське море з Ботнічною і Фінсь­кою затоками. Південніше є система . . . . .

Атлантичний океан — другий за величиною (після Тихого океану) океан. Площа з морями 91,6 млн км², об'єм води 329,7 млн км³, середня глибина 3600 м, найбільша 8742 м (жолоб Пуерто-Ріко). Майже всі моря Атлантичного океану — Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Ка­рибське та інші — і великі затоки — Біскайська, Гвінейська — знахо­дяться у Північній півкулі. У Південній півкулі — моря Уедделла, Скоша, Лазарева — біля Антарктиди. Основні групи островів: Великобрита­нія, Ірландія, Ньюфаундленд, Великі і Малі Антильські, Канарські, Зе­леного Мису, Фолклендські (Мальвінські).

Меридіональний Серединно-Атлантичний хребет ділить Атлантич­ний океан на східну і західну частини (глибина над ним бл. 3 тис. м; на сході і заході від нього — 5—6 тис. м). Температура води на поверхні біля екватора до 28 °С, у високих широтах замерзає. Солоність 34—37,3 ‰. Поверхневі течії утворюють у субтропічних широтах антициклональний, а в північних помірних і південних високих широтах — циклональний кругообіг. Північний субтропічний кругообіг складається . . . . .

Океанія — сукупність островів у центральній і південно-західній частинах Тихого океану, між Австралією, Малайським архіпелагом на заході і широкою, позбавленою островів смугою океану на півночі, сході і півдні; іноді виділяється в самостійну частину світу. Загальна плоша островів Океанії — 1,26 млн км². Населення — бл. 18 млн лю­дей. Океанія — це найбільше у світі скупчення островів (бл. 10 тис.). Острови розташовані між субтропічними широтами Північної півкулі і помірними Південної. Найбільша висота 5029 м (г. Джая на о. Нова Гвінея).

Клімат океанічний, переважно субекваторіальний і екваторіальний, на півдні — субтропічний і помірний. Опадів в основному бл. 1000 мм на рік, на навітряних схилах великих островів до 10 тис. мм. Найбільші острови в Океанії — Нова Гвінея (його західна половина — провінція Іріан-Джая належить Індонезії) і Нова Зеландія (Північний і Південний о-ви). Вони займають 80 % території Океанії. В Океанії вчені виділяють З великі групи островів: . . . . .

Великий Бар'єрний риф був відкритий у 1770 р. англійським море­плавцем Дж. Куком. Риф простягся більше ніж на 2000 км паралельно північно-східному узбережжю Австралії. Він складається приблизно з 3000 окремих, сполучених один з одним коралових острівців, які зна­ходяться на різних стадіях розвитку і розділені вузькими протоками. У деяких місцях, наприклад, біля мису Мелвілл на півночі, риф являє собою вузьку смужку коралів, у той час як на півдні, біля мису Меніфолд, його ширина досягає 320 км. На Великому Бар'єрному рифі знаходиться майже 350 видів коралів, які відрізняються один від од­ного за формою, розміром і кольором. Деякі з них — мікроскопічні, інші ж (наприклад, корали-мозговики, які своєю округлою формою і поверхневими борозенками зовні нагадують людський мозок) можуть досягати в діаметрі 2 м. На зовнішній межі рифу живуть гумоподібні види, здатні витримати хвилі прибою, у той час як ніжні різновиди повинні ховатися у спокійних місцях.

Береги Тихого океану настільки різні, що важко виділити будь-які спільні риси. За винятком крайнього півдня, узбережжя Тихого океану оточене кільцем діючих вулканів, відомим під назвою «Тихоокеанське вогненне кільце». Велика частина берегів утворена високими горами, так що абсолютні відмітки поверхні різко змінюються на близькій відстані від берега. Усе це свідчить про наявність на периферії Тихого океану тектонічно нестабільної зони, переміщення в межах якої є причиною сильних землетрусів. На сході круті схили гір підходять до самого берега Тихого океану або відділяються від нього неширокою смугою прибереж­ної рівнини; така будова характерна для всієї прибережної зони, від Але­утських о-вів і затоки Аляска до мису Горн. Тільки на крайній півночі Берингове море має низовинні береги.