Географія

Пустелі — великі території в тропічних, субтропічних і помірних ши­ротах з надто сухим континентальним кліматом і вельми рідкою і бідною рослинністю, яка покриває менше половини поверхні. Опадів випадає мало (не більше за 150— 175 мм на рік). У пустелях короткі вологі періоди чергуються з тривалими засухами. Багаторічним злакам тут, як правило, не вистачає води, і в рослинному покриві домінують чагарники і однолі­тники. Проте багаторічні злаки можуть утворювати суцільний килим на окремих ділянках, але в більшості випадків грунт у пустелях погано збе­рігає вологу й ужитися на ньому здатні тільки види, що швидко розвива­ють довге стержневе коріння. Трав у пустелі більше, ніж чагарників. Це головним чином дрібні рослини, що встигли повністю пройти життєвий цикл за короткий вологий сезон і що переживають посуху в формі насін­ня. Для американських пустель характерні кактуси — своєрідні безлисті сукуленти, відсутні в корінній рослинності Старого Світу.

Там, де верхні шари грунту щорічно протягом кількох місяців вологі, але сильна сезонна засуха дозволяє деревам рости тільки поблизу водо­ймищ, домінують посухостійкі злаки. Угруповання такого типу знахо­дяться в центрі Євразії (степи), на Великих рівнинах в США і в Канаді (прерії), в Аргентині (пампа) і деяких інших регіонах. Ці злаковники, які для зручності усі можна називати степами, схожі на савани, луги або трав'яні болота, але екологічно багато в чому від них відрізняються. Сте­пові злаки багаторічні, і вони щорічно впадають у стан спокою — сухим літом, а місцями і холодною зимою. У цей час степи часто горять, але рослини практично не страждають, оскільки горючого матеріалу на по­верхні землі мало і температура не настільки висока, щоб погубити їхні частини, що знаходяться в грунті.

На західних окраїнах континентів, біля північної межі сухого субтро­пічного поясу, сформувався своєрідний тип низької рослинності, що скла­дається переважно з вічнозелених широколистих видів. У різних країнах його називають по-різному — чапараль, маккія, маквіс, фінбоиі, маллі. Ці фітоценози зустрічаються у 5 областях — на південному заході Каліфор­нії, в центральній частині Чилі, в Західному Середземномор'ї, біля мису Доброї Надії і на південному заході Австралії.

Проте історично склалося так, що цю рослинність, незалежно від її місцеположення, часто назива­ють просто середземноморською. Клімат у таких місцях влітку дуже жа­ркий і сухий для зростання зелені, однак взимку вологий і досить теп­лий. До кінця сезону дощів з початком підвищення температури рослини зацвітають. Для чагарників і низькорослих дерев тут характерне жорстке вічнозелене листя, що витримує літню посуху і не упускає жодного від­носно вологого дня.

Ті північні області, де під час холодного літа не вистачає тепла для розвитку більшості рослин, називаються тундрою. Середня температу­ра найтеплішого місяця тут менша за 10 °С. Ця природна зона тягнеть­ся широким поясом уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану. У Південній півкулі на відповідних широтах суходолу набагато менше, тому говорити про тундрову зону тут важко; проте рослинність аналогі­чного типу займає вільні від льоду антарктичні вершини і високогір'я Південної Америки. Гірська тундра зустрічається вище за 3600 м над рівнем моря навіть на екваторі. Уявна широтна або висотна лінія, за якою через низькі температури неможливе зростання дерев, назива­ється межею деревної рослинності. Відразу ж на півночі від цієї межі і вище за неї — у горах, де клімат не дуже суровий, у фітоценозах Півні­чної півкулі домінують чагарники, передусім вільхи і верби, а у відпові­дних широтах Південної півкулі і в тропічних високогір'ях — великі трави. По мірі просування в більш холодні області чагарники трапля­ються рідше, а у складі угруповань починають переважати осоки, зла­ки і т. зв. різнотрав'я. Там, де ще холодніше, рослинний покрив стає більш рідким. Потім і він зникає, і головними компонентами фітоцено­зів стають лишайники, які, нарівні з мохами, утворюють нижній ярус тундрової рослинності у місцях, де домінують чагарники і трави. У ни­зинах, де скупчується вода, утворюються торф'яні болота, на яких пе­реважають мохи, осоки, пухівка і низькі чагарники. Арктична тундра дає корм північним оленям, мускусним бикам, зайцям, лемінгам, бі­лим куріпкам тощо.

Ерозія ґрунтів (від лат. eros — роз'їдання) — руйнування і знос повер­хневих, найбільш родючих, горизонтів і підстиляючих їх порід вітром (ві­трова ерозія) або потоками води (водна ерозія). Землі, що зазнали руйну­вання у процесі ерозії, називають еродованими. До ерозійних процесів відносять також промислову ерозію (руйнування сільськогосподарських земель внаслідок будівництва і розробки кар'єрів), військову ерозію (воронки, траншеї), пасовищну ерозію (внаслідок інтенсивного випасу ху­доби), іригаційну (руйнування ґрунтів при будівництві каналів і пору­шенні норм подивів) тощо. Однак справжнім лихом для землеробства залишаються водна ерозія (до неї схильний 31 % суходолу) і вітрова еро­зія (дефляція), що активно діє на 34 % поверхні суходолу. У США еродо­вано 40 % усіх сільськогосподарських земель, а у посушливих районах світу навіть більше — 60 % від загальної площі. Ерозія негативним чином впливає на стан ґрунтового покриву, а в багатьох випадках руйнує його повністю. Зменшується біологічна продуктивність рослин, знижуються урожаї та якість зернових культур, бавовни, чаю тощо.

Вітрова ерозія (дефляція) ґрунтів. Під вітровою ерозією розуміють ви­дування, перенесення і відкладення найдрібніших фунтових часток віт­ром. Інтенсивність вітрової ерозії залежить від швидкості вітру, стійкості фунту, наявності рослинного покриву, особливостей рельєфу і від інших чинників. Значно впливають на її розвиток антропогенні чинники. Акти­візують ерозійні процеси знищення рослинності, нерегульований випас худоби, неправильне застосування агротехничних заходів.

Класифікація грунтів допомагає систематизувати знання про грунти. У США були розроблені дві системи фунтової класифікації. Перша з них була опублікована у 1938 р. В ній усі фунти поділені на 3 фупи: зональні, інтразональні і азональні. Перша група включає Грунти, сфор­мовані в добре дренованих позиціях; вони мають профілі, які відобража­ють тривалий вплив клімату. В інтразональних грунтах вплив клімату модифікований умовами рельєфу, дренажу, вмісту солей або яких-небудь інших локальних чинників. Азональні фунти, як, наприклад, грунти на сучасному річковому відкладенні, через відсутність розвиненого профілю не відбивають кліматичного впливу. Класифікація 1938 р. скла­дається з таких рівнів (від найвищого до найнижчого): порядок, підпорядок, великі Грунтові групи, сімейства, серії і типи. Ця класифікаційна система мала широке застосування.

Друга класифікаційна система була розроблена в 1960-х роках. У ній виділяються 10 порядків. Виділення цих порядків проводилося на підста­ві властивостей грунтів, а не клімату та інших грунтоутворючих чинни­ків, як це було в класифікації 1938 р. Дана класифікація містить 6 кате­горій: порядок, підпорядок, велика ґрунтова група, підгрупа, сімейство, серія. Ґрунтова номенклатура цієї класифікації побудована таким чи­ном, що на кожному більш низькому рівні відбувається деталізація вла­стивостей ґрунту, як у класифікаціях тварин і рослин. Ґрунти світу мо­жуть бути охарактеризовані на основі використання категорій великих ґрунтових груп класифікації 1938 р. або порядків другої класифікаційної системи.

Ґрунт утворюється внаслідок диференціації поверхневого відкла­дення на горизонти Ґрунтового профілю, тобто відбувається розвиток системи, що все більше ускладнюється. Спочатку характер ґрунту визначають ґрунтоутворюючі породи і мінерали. При відсутності води помітних змін у системі не відбувається, тоді як надходження води зумовлює зміни, що призводять до формування ґрунтового профілю. Вода не тільки взаємодіє з гірськими породами і мінералами, але й впливає на розвиток організмів. Рослини, що мають надземні і підзе­мні органи, є зв'язуючою ланкою між ґрунтом і атмосферою. Ґрунто­утворення передбачає зміну розмірів часток, що складають грунт (ме­ханічного складу), збагачення органічною речовиною, міграцію еле­ментів у вигляді розчинів (вилужування), суспензій і накопичення в деяких шарах вимитих речовин.