Географія

Сучасні природні умови на земній поверхні закономірно змінюються з географічною широтою, що було помічено ще у стародавні часи. Однак правильно пояснити причини цієї важливої закономірності, тобто чому сонячне тепло нерівномірно поступає, вдалося лише після того, як були доведені кулястість Землі, її обертання навколо своєї осі та її рух навколо Сонця. З розширенням знань вчення про світові широтні географічні пояси до теперішнього часу завоювало загальне визнання.

Ще у кінці XVIII ст. російський академік І. І. Лепехін намітив зага­льну схему розміщення на земній поверхні рослинності і тваринного сві­ту в залежності від теплових поясів, а на початку XIX ст. німецький дослідник і мандрівник А. Гумбольдт встановив зональність і висотну поясність рослинності у зв'язку зі зміною кількості поступаючого на Зе­млю тепла. Майже через сто років, на початку XX ст., російський вче­ний В. В. Докучаєв показав, що зональну поширеність мають не тільки клімат і рослинність, але й інші елементи природи, що знаходяться в глибокому взаємозв'язку з кліматом. Ці уявлення лягли в основу сучас­ного вчення про географічну зональність природи Землі.

Пустелі — великі території в тропічних, субтропічних і помірних ши­ротах з надто сухим континентальним кліматом і вельми рідкою і бідною рослинністю, яка покриває менше половини поверхні. Опадів випадає мало (не більше за 150— 175 мм на рік). У пустелях короткі вологі періоди чергуються з тривалими засухами. Багаторічним злакам тут, як правило, не вистачає води, і в рослинному покриві домінують чагарники і однолі­тники. Проте багаторічні злаки можуть утворювати суцільний килим на окремих ділянках, але в більшості випадків грунт у пустелях погано збе­рігає вологу й ужитися на ньому здатні тільки види, що швидко розвива­ють довге стержневе коріння. Трав у пустелі більше, ніж чагарників. Це головним чином дрібні рослини, що встигли повністю пройти життєвий цикл за короткий вологий сезон і що переживають посуху в формі насін­ня. Для американських пустель характерні кактуси — своєрідні безлисті сукуленти, відсутні в корінній рослинності Старого Світу.

Там, де верхні шари грунту щорічно протягом кількох місяців вологі, але сильна сезонна засуха дозволяє деревам рости тільки поблизу водо­ймищ, домінують посухостійкі злаки. Угруповання такого типу знахо­дяться в центрі Євразії (степи), на Великих рівнинах в США і в Канаді (прерії), в Аргентині (пампа) і деяких інших регіонах. Ці злаковники, які для зручності усі можна називати степами, схожі на савани, луги або трав'яні болота, але екологічно багато в чому від них відрізняються. Сте­пові злаки багаторічні, і вони щорічно впадають у стан спокою — сухим літом, а місцями і холодною зимою. У цей час степи часто горять, але рослини практично не страждають, оскільки горючого матеріалу на по­верхні землі мало і температура не настільки висока, щоб погубити їхні частини, що знаходяться в грунті.

На західних окраїнах континентів, біля північної межі сухого субтро­пічного поясу, сформувався своєрідний тип низької рослинності, що скла­дається переважно з вічнозелених широколистих видів. У різних країнах його називають по-різному — чапараль, маккія, маквіс, фінбоиі, маллі. Ці фітоценози зустрічаються у 5 областях — на південному заході Каліфор­нії, в центральній частині Чилі, в Західному Середземномор'ї, біля мису Доброї Надії і на південному заході Австралії.

Проте історично склалося так, що цю рослинність, незалежно від її місцеположення, часто назива­ють просто середземноморською. Клімат у таких місцях влітку дуже жа­ркий і сухий для зростання зелені, однак взимку вологий і досить теп­лий. До кінця сезону дощів з початком підвищення температури рослини зацвітають. Для чагарників і низькорослих дерев тут характерне жорстке вічнозелене листя, що витримує літню посуху і не упускає жодного від­носно вологого дня.

Ті північні області, де під час холодного літа не вистачає тепла для розвитку більшості рослин, називаються тундрою. Середня температу­ра найтеплішого місяця тут менша за 10 °С. Ця природна зона тягнеть­ся широким поясом уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану. У Південній півкулі на відповідних широтах суходолу набагато менше, тому говорити про тундрову зону тут важко; проте рослинність аналогі­чного типу займає вільні від льоду антарктичні вершини і високогір'я Південної Америки. Гірська тундра зустрічається вище за 3600 м над рівнем моря навіть на екваторі. Уявна широтна або висотна лінія, за якою через низькі температури неможливе зростання дерев, назива­ється межею деревної рослинності. Відразу ж на півночі від цієї межі і вище за неї — у горах, де клімат не дуже суровий, у фітоценозах Півні­чної півкулі домінують чагарники, передусім вільхи і верби, а у відпові­дних широтах Південної півкулі і в тропічних високогір'ях — великі трави. По мірі просування в більш холодні області чагарники трапля­ються рідше, а у складі угруповань починають переважати осоки, зла­ки і т. зв. різнотрав'я. Там, де ще холодніше, рослинний покрив стає більш рідким. Потім і він зникає, і головними компонентами фітоцено­зів стають лишайники, які, нарівні з мохами, утворюють нижній ярус тундрової рослинності у місцях, де домінують чагарники і трави. У ни­зинах, де скупчується вода, утворюються торф'яні болота, на яких пе­реважають мохи, осоки, пухівка і низькі чагарники. Арктична тундра дає корм північним оленям, мускусним бикам, зайцям, лемінгам, бі­лим куріпкам тощо.

Ерозія ґрунтів (від лат. eros — роз'їдання) — руйнування і знос повер­хневих, найбільш родючих, горизонтів і підстиляючих їх порід вітром (ві­трова ерозія) або потоками води (водна ерозія). Землі, що зазнали руйну­вання у процесі ерозії, називають еродованими. До ерозійних процесів відносять також промислову ерозію (руйнування сільськогосподарських земель внаслідок будівництва і розробки кар'єрів), військову ерозію (воронки, траншеї), пасовищну ерозію (внаслідок інтенсивного випасу ху­доби), іригаційну (руйнування ґрунтів при будівництві каналів і пору­шенні норм подивів) тощо. Однак справжнім лихом для землеробства залишаються водна ерозія (до неї схильний 31 % суходолу) і вітрова еро­зія (дефляція), що активно діє на 34 % поверхні суходолу. У США еродо­вано 40 % усіх сільськогосподарських земель, а у посушливих районах світу навіть більше — 60 % від загальної площі. Ерозія негативним чином впливає на стан ґрунтового покриву, а в багатьох випадках руйнує його повністю. Зменшується біологічна продуктивність рослин, знижуються урожаї та якість зернових культур, бавовни, чаю тощо.

Вітрова ерозія (дефляція) ґрунтів. Під вітровою ерозією розуміють ви­дування, перенесення і відкладення найдрібніших фунтових часток віт­ром. Інтенсивність вітрової ерозії залежить від швидкості вітру, стійкості фунту, наявності рослинного покриву, особливостей рельєфу і від інших чинників. Значно впливають на її розвиток антропогенні чинники. Акти­візують ерозійні процеси знищення рослинності, нерегульований випас худоби, неправильне застосування агротехничних заходів.

Класифікація грунтів допомагає систематизувати знання про грунти. У США були розроблені дві системи фунтової класифікації. Перша з них була опублікована у 1938 р. В ній усі фунти поділені на 3 фупи: зональні, інтразональні і азональні. Перша група включає Грунти, сфор­мовані в добре дренованих позиціях; вони мають профілі, які відобража­ють тривалий вплив клімату. В інтразональних грунтах вплив клімату модифікований умовами рельєфу, дренажу, вмісту солей або яких-небудь інших локальних чинників. Азональні фунти, як, наприклад, грунти на сучасному річковому відкладенні, через відсутність розвиненого профілю не відбивають кліматичного впливу. Класифікація 1938 р. скла­дається з таких рівнів (від найвищого до найнижчого): порядок, підпорядок, великі Грунтові групи, сімейства, серії і типи. Ця класифікаційна система мала широке застосування.

Друга класифікаційна система була розроблена в 1960-х роках. У ній виділяються 10 порядків. Виділення цих порядків проводилося на підста­ві властивостей грунтів, а не клімату та інших грунтоутворючих чинни­ків, як це було в класифікації 1938 р. Дана класифікація містить 6 кате­горій: порядок, підпорядок, велика ґрунтова група, підгрупа, сімейство, серія. Ґрунтова номенклатура цієї класифікації побудована таким чи­ном, що на кожному більш низькому рівні відбувається деталізація вла­стивостей ґрунту, як у класифікаціях тварин і рослин. Ґрунти світу мо­жуть бути охарактеризовані на основі використання категорій великих ґрунтових груп класифікації 1938 р. або порядків другої класифікаційної системи.