Географія

Океан (грецьк. Okeanos) (Світовий океан) — безперервна водна обо­лонка Землі, що оточує материки й острови і має свій особливий сольо­вий склад. Земля — це водна планета, оскільки Світовий океан займає 70,8 % її території (361 млн км²). У Північній півкулі на частку водної поверхні припадає 60,6 %, а в Південному — 81 %.

Світовий океан ділиться материками на чотири океани. Найбільший і найглибший з них — Тихий океан. За площею — 179,62 млн км² — він займає половину всієї водної поверхні Землі. Середня його глибина (3980 м) більше середньої глибини Світового океану (3700 м). У його ме­жах знаходиться і найглибша западина — Маріанська (11022 м). У Тихо­му океані зосереджено більше половини об'єму води Світового океану (710,4з 1341 млн км³).

У високих шарах атмосфери склад повітря змінюється під впливом випромінювання Сонця, яке призводить до розпаду молекул кисню на атоми. Атомарний кисень є основним компонентом високих шарів ат­мосфери. Нарешті, в найбільш віддалених від поверхні Землі шарах ат­мосфери головними компонентами є найлегші гази — водень і гелій.

Оскільки основна маса речовини зосереджена в нижньому шарі (30 км), то зміни складу повітря на висотах понад 100 км помітно не впливають на загальний склад атмосфери.

Енергообмін. Сонце є головним джерелом енергії, що поступає на Землю. Знаходячись на відстані бл. 150 млн км від Сонця, Земля отримує приблизно одну двохмільярдну частину енергії, що випромінюється ним, — головним чином у видимій частині спектра, яку людина називає «світлом». Велика частина цієї енергії поглинається атмосферою і літо­сферою. Земля також випромінює енергію, в основному у вигляді довго­хвильової інфрачервоної радіації......

Розміри. До вивчення зовнішніх шарів атмосфери ракетами-зондами та штучними супутниками Землі вважалося, що з віддаленням від земної поверхні атмосфера поступово стає більш розрідженою і плавно перехо­дить у міжпланетний простір. Зараз з'ясовано, що потоки енергії з глибо­ких шарів Сонця проникають у космічний простір далеко за орбіту Зем­лі, аж до зовнішніх меж Сонячної системи. Цей т. зв. сонячний вітер обтікає магнітне поле Землі, формуючи «порожнину», всередині якої зо­середжена земна атмосфера.

Магнітне поле Землі помітно звужене із зверненої до Сонця денної сторони і утворює довгу смугу, яка, ймовірно, виходить за межі орбіти Місяця, з протилежної, нічної сторони. Межа магнітного поля Землі на­зивається магнітопаузою. З денної сторони ця межа проходить на відста­ні бл. 7 земних радіусів від поверхні, але в періоди підвищеної сонячної активності виявляється ближчою до поверхні Землі.

Карти поділяються на групи за рядом ознак — масштабом, тематикою, територіальним охопленням, проекцією тощо. Однак будь-яка правильно проведена класифікація повинна брати до уваги, принаймні, дві перші ознаки. За масштабом виділяють три групи карт: великомасштабні карти (включаючи топографічні), середньомасштабні і дрібномасштабні, або оглядові. Великомасштабні карти є основними, оскільки надають первинну інформацію, що використовується при складанні карт середніх і дрібних масштабів. Найбільш типовими з них є топографічні карти з масштабом більше за 1 : 250 000. На сучасних топографічних картах рельєф, як правило, зображується за допомогою ізогіпсів, або горизонталей, якими сполучаються точки, що мають однакову висоту над нульовим рівнем (зазвичай це рівень моря). Сукупність таких ліній дає дуже виразну картину рельєфу земної поверхні і дозволяє визначити такі характеристики: кут нахилу, профіль схилу і відносні перевищення.

Сітка координат — це система взаємно пересічних ліній, які позна чають на карті або поверхні глобуса широту і довготу. Лінії, що познача ють широту, проходять у напрямку схід-захід паралельно екватору (ши рота якого дорівнює 0°); широта полюсів дорівнює 90° (північної широти для Північного полюса і південної — для Південного полюса). Оскільки ці лінії не перетинаються і взаємно паралельні, вони також називаються паралелями. Серед них тільки екватор являє собою найбільше коло (об межена цією лінією площина, що проходить через центр Землі, розтинає земну кулю навпіл). Інші паралелі — це кола, довжина яких закономірно зменшується з віддаленням від екватора. Всі лінії довготи — меридіа ни — являють собою половинки великого кола, що сходяться біля полю сів.