географія материків

Корейський півострів — півострів на сході Азії, між Японським і Жов­тим морями. Площа бл. 150 тис. км².

На Корейському півострові знахо­дяться основна частина КНДР і Республіка Корея. Велика частина за­йнята горами (висота до 1915 м — г. Чирісан); на заході горбисті рівнини. Східний берег крутий, слабо розчленований; на заході і півдні — сильно порізаний. Клімат мусонний.

Середні температури січня від -21 °С на півночі до +4 °С на півдні, липня відповідно від 22 до 26 °С.

Алтай — гірська країна на території Російської Федерації, Казахста­ну, Монголії і Китаю.

Складається з хребтів, створюючих вододіл Обі, Іртиша, Єнісея і річок безстічної області Центральної Азії. Довжина по­над 2000 км. Розділяється на власне Алтай, Гобійський Алтай і Монголь­ський Алтай. Найбільш високі хребти власне Алтаю Катунський, Півні­чно- і Південно-Чуйські досягають висоти 3000—4000 м (найбільший 4506 м — г. Білуха) і несуть сучасні льодовики (загальна площа заледе­ніння понад 900 км²). Для власне Алтаю типові також хребти і масиви висотою 1500—2500 м зі слабо розчленованими гребенями, розділені міжгорними улоговинами, що носять назву степів — Чуйський степ, Курайський тощо.

Гімалаї— найвища гірська система земної кулі, між Тибетським на­гір'ям (на півночі) і Індо-Гангськоїрівниною (на півдні).

Довжина понад 2400 км, ширина до 350 км. Серед високих гребенів багато вершин, які досягають бл. 6000 м; максимальна висота до 8848 м, г. Джомолунгма (Еверест) — вища точка Землі. 11 вершин мають понад 8 тис. м.

Гіма­лаї — кліматичний і природний кордон між пустелями Центральної Азії і тропічним ландшафтом Південної Азії. Гори підносяться над Індо-Гангською рівниною 3 рівнями, створюючими Сивалікські гори (Передгімалаї), Малі і Великі Гімалаї. Для Великих Гімалаїв характерні гребені аль­пійського типу, льодовики (понад 33 тис. км²). У Гімалаях беруть початок основні річки Південної Азії — Інд, Ганг, Брахмапутра.

Кракатау — діючий вулкан у Зондській протоці, між о-вами Ява і Суматра, в Індонезії. Висота 813 м. Виверження вулкана Кракатау 27 серпня 1883 р. було назване найбільшою в світі катастрофою. Воно зни­щило 300 сіл і забрало життя 36 000 людей; рев вулкана було чути на відстані 4800 км; вибухова хвиля облетіла навколо земної кулі сім разів, і ще довго на поверхні океану плавали тіла загиблих і уламки споруд.

Кракатау здавався цілком звичайним вулканічним островом: ознак вулканічної активності не спостерігалося, і деякі навіть вва­жали вулкан вимерлим. Але 20 травня 1883 р. кратер гори раптом ожив, викинувши високо у небо гарячий попіл. Незабаром все сти­хло. Оскільки окремі поштовхи, зафіксовані на початку літа, були не дуже сильними, місцеві жителі залишалися спокійними. Але у серпні з надр землі став долинати могутній гул. О першій годині дня 26 серпня острів здригнувся від оглушливого гуркоту. Годиною пізні­ше над ним звелася величезна хмара чорного попелу довжиною 27 км. Люди кинулися до моря, але не всі. Один англієць пізніше писав: «Нещасні тубільці вирішили, що настав кінець світу, вони збилися докупи, немов отара овець. їхні крики робили навколишню атмос­феру ще більш гнітючою».

Початковий етап

Деякі відомості з географії Азії були відомі ще давнім народам Месо­потамії. Походи Олександра Македонського (IV ст. до н. е.), торгівля Єгипту з Індією, наявність торгового шляху («шовковий шлях») з Китаю в Передню Азію сприяли поступовому накопиченню відомостей про Азію. Однак більш глибокі знання про цю частину суходолу були отримані пізніше.

Другий етап (VII—XVII ст.)

У VII ст. буддійський чернець Сюань-Цзан, що мандрував Центра­льною і Середньою Азією, Індією, виклав відомості з географії, етногра­фії та історії побачених країн в одному зі своїх головних творів — «Запи­ски про країни Заходу», закінченому у 648 р. Арабський мандрівник і географ Ібн Хордадбех (IX—X ст.) описав провінції Передньої Азії. Аль-Біруні склав опис Індії, Аль-Масуді дав географічний та історичний опис мусульманських країн, Індії, Китаю, Палестини, Шрі-Ланки. У IX— XI ст. різні регіони Середньої і Передньої Азії вивчали Мукадассі, Ібн Сіна, Ібн Фадлан і Ібн Руст. Арабський мандрівник Ідріси (XII ст.) опи­сав Малу Азію, яку він відвідав. У XIV ст. Ібн Баттута, що побував у багатьох країнах Азії, написав велику працю, у якій дав докладний опис цих країн, включаючи відомості про корисні копалини.

Азія — найбільша частина світу (бл. 43,9 млн км²), утворює разом з Європою материк Євразію. Умовний кордон між Азією і Європою, як правило, пррводиться по Уралу (уздовж його східного підніжжя, далі по pp. Емба, Кума, Манич, по осьовому вододілу Великого Кавказу, морях Каспійському, Азовському, Чорному і Мармуровому, протоках Босфор і Дарданелли). З Африкою Азія сполучена Суецьким перешийком, від Північної Америки відділена Беринговою протокою. Омивається Північ­ним Льодовитим, Тихим і Індійським океанами та їх окраїнними моря­ми, а також внутрішньоматериковими морями Атлантичного океану. Площа островів понад 2 млн км². Середня висота поверхні 950 м над рівнем моря, мінімальна -392 м (Мертве море), найбільша — 8848 м (г. Джо­молунгма, вища точка Землі). Довжина берегової лінії 69 900 км. Гори і плоскогір'я займають бл. ³/₄ території. Основні гірські системи: Гімалаї, Каракорум, Памір, Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни, хребти Верхоянський і Черського. Великі нагір'я: . . . . .

Початковий етап (II тис. — V ст. до н. е.)

Історія вивчення Європи нараховує тисячоліття. У XVI—XII ст. до н. е. критяни здійснювали морські походи навколо п-ова Пелопоннес, досягали берегів архіпелагів у південній частині Егейського моря. У XV— XIII ст. до н. е. ахейці відкрили гори Пінд на заході Греції, архіпелаг Північні Споради в Егейському морі, п-ів Халкідікі на північному сході Греції. Фінікійці у процесі колонізації центрального і західного Серед­земномор'я бл. IX ст. до н. е. відкрили Апеннінський п-ів, о-ви Мальту, Сардинію, Сицилію, Балеарські о-ви, вони також робили спроби вийти в океан через Гібралтарську протоку. Однак повного уявлення про гео­графію материка у цей період ще не було.

Другий етап — відкриття стародавніх греків V—III ст. до н. е.

У цей період давньогрецькі мандрівники досліджували південне уз­бережжя Європи у межах сучасних Франції та Іспанії, включаючи гирла річок, що впадають у Середземне море, плавали в Лігурійському, Тірренському і Адріатичному морях, вивчили береги Балканського і Апеннінського півостровів. Через Мармурове море, протоки Дарданелли і Бос­фор виходили в . . . . .