Євразія

Алтай — гірська країна на території Російської Федерації, Казахста­ну, Монголії і Китаю.

Складається з хребтів, створюючих вододіл Обі, Іртиша, Єнісея і річок безстічної області Центральної Азії. Довжина по­над 2000 км. Розділяється на власне Алтай, Гобійський Алтай і Монголь­ський Алтай. Найбільш високі хребти власне Алтаю Катунський, Півні­чно- і Південно-Чуйські досягають висоти 3000—4000 м (найбільший 4506 м — г. Білуха) і несуть сучасні льодовики (загальна площа заледе­ніння понад 900 км²). Для власне Алтаю типові також хребти і масиви висотою 1500—2500 м зі слабо розчленованими гребенями, розділені міжгорними улоговинами, що носять назву степів — Чуйський степ, Курайський тощо.

Гімалаї— найвища гірська система земної кулі, між Тибетським на­гір'ям (на півночі) і Індо-Гангськоїрівниною (на півдні).

Довжина понад 2400 км, ширина до 350 км. Серед високих гребенів багато вершин, які досягають бл. 6000 м; максимальна висота до 8848 м, г. Джомолунгма (Еверест) — вища точка Землі. 11 вершин мають понад 8 тис. м.

Гіма­лаї — кліматичний і природний кордон між пустелями Центральної Азії і тропічним ландшафтом Південної Азії. Гори підносяться над Індо-Гангською рівниною 3 рівнями, створюючими Сивалікські гори (Передгімалаї), Малі і Великі Гімалаї. Для Великих Гімалаїв характерні гребені аль­пійського типу, льодовики (понад 33 тис. км²). У Гімалаях беруть початок основні річки Південної Азії — Інд, Ганг, Брахмапутра.

Каракуми Приаральські — піщана пустеля в Казахстані, на північно­му сході від Аральського моря. Площа 35 тис. км².

Рельєф рівнинно-хвилястий, котловинно- і барханно-горбистий, що чергується з озерами і солончаками (сори). Переважають оголені і напівзарощені піски.

2) Каракуми Туркменські — піщана пустеля в Туркменії. Площа бл. 350 тис. км². За рельєфом поділяються на Заунгузькі Каракуми (плато) на південному сході і Центральні (або Низовинні) Каракуми, віддалені від перших западиною Унгуз. Піски переважно .....

Гобі — смуга пустель і напівпустель на півдні і південному сході Мо­нголії і в прилеглих районах Китаю. Вона простяглася із заходу на схід на 1750 км при ширині 600 км.

У цих межах розрізнюють Гашунську, Джунгарську і Заалтайську Гобі на заході і Східну, або Монгольську, Гобі в центральній і східній частинах. Площа понад 1000 тис. км². Переважа­ють рівнини висотою 900—1200 м.

Клімат різко континентальний (коливання температур від -40 °С в січні до +45 °С в липні), опадів менше за 200 мм на рік.

Фудзіяма (Фудзі) — діючий вулкан на о. Хонсю, найвища вершина Японії (3776 м). Правильний конус діаметром 30 км з глибоким кратером. Протягом 10 місяців покритий снігом. Ліси, чагарникові пустки. «Свя­щенна гора» японців, улюблений об'єкт японського мистецтва.

Розміри кратера Фудзіями: діаметр 800 м, глибина 200 м. Він нагадує квітку лотоса і оточений вісьмома гребенями, відомими під назвою Яксудо-Фуйо, що означає «вісім пелюсток Фудзіями». Довершена симетрія силуету Фудзія­ми протягом довгого часу залишається японським символом краси. Фу­дзіяма — головна святиня Японії. Першими, хто почав обожнювати її, були тубільці племені айну, які досі живуть на північному острові Хоккайдо. Вони дали цій горі ім'я своєї богині вогню Фудзі. Японці продовжували ставитися до Фудзіями з благоговінням і зберегли назву, дану їй айну. Синтоїстському храмові, що розташувався під самою вершиною гори, вже 2000 років. Під час інтенсивної вулканічної активності імператор наказав побудувати цей храм, щоб умилостивити розгніваних богів.

Кракатау — діючий вулкан у Зондській протоці, між о-вами Ява і Суматра, в Індонезії. Висота 813 м. Виверження вулкана Кракатау 27 серпня 1883 р. було назване найбільшою в світі катастрофою. Воно зни­щило 300 сіл і забрало життя 36 000 людей; рев вулкана було чути на відстані 4800 км; вибухова хвиля облетіла навколо земної кулі сім разів, і ще довго на поверхні океану плавали тіла загиблих і уламки споруд.

Кракатау здавався цілком звичайним вулканічним островом: ознак вулканічної активності не спостерігалося, і деякі навіть вва­жали вулкан вимерлим. Але 20 травня 1883 р. кратер гори раптом ожив, викинувши високо у небо гарячий попіл. Незабаром все сти­хло. Оскільки окремі поштовхи, зафіксовані на початку літа, були не дуже сильними, місцеві жителі залишалися спокійними. Але у серпні з надр землі став долинати могутній гул. О першій годині дня 26 серпня острів здригнувся від оглушливого гуркоту. Годиною пізні­ше над ним звелася величезна хмара чорного попелу довжиною 27 км. Люди кинулися до моря, але не всі. Один англієць пізніше писав: «Нещасні тубільці вирішили, що настав кінець світу, вони збилися докупи, немов отара овець. їхні крики робили навколишню атмос­феру ще більш гнітючою».

Початковий етап

Деякі відомості з географії Азії були відомі ще давнім народам Месо­потамії. Походи Олександра Македонського (IV ст. до н. е.), торгівля Єгипту з Індією, наявність торгового шляху («шовковий шлях») з Китаю в Передню Азію сприяли поступовому накопиченню відомостей про Азію. Однак більш глибокі знання про цю частину суходолу були отримані пізніше.

Другий етап (VII—XVII ст.)

У VII ст. буддійський чернець Сюань-Цзан, що мандрував Центра­льною і Середньою Азією, Індією, виклав відомості з географії, етногра­фії та історії побачених країн в одному зі своїх головних творів — «Запи­ски про країни Заходу», закінченому у 648 р. Арабський мандрівник і географ Ібн Хордадбех (IX—X ст.) описав провінції Передньої Азії. Аль-Біруні склав опис Індії, Аль-Масуді дав географічний та історичний опис мусульманських країн, Індії, Китаю, Палестини, Шрі-Ланки. У IX— XI ст. різні регіони Середньої і Передньої Азії вивчали Мукадассі, Ібн Сіна, Ібн Фадлан і Ібн Руст. Арабський мандрівник Ідріси (XII ст.) опи­сав Малу Азію, яку він відвідав. У XIV ст. Ібн Баттута, що побував у багатьох країнах Азії, написав велику працю, у якій дав докладний опис цих країн, включаючи відомості про корисні копалини.