економічна і соціальна географія

Світове господарство — це сукупність національних господарств усіх країн, пов'язаних між собою всесвітніми економічними відносинами.

Світове господарство є результатом тисячолітнього розвитку продуктив­них сил. Виділяють кілька етапів формування світового господарства. Тривалий етап передісторії світового господарства призвів до його вини­кнення у XVI ст., коли внаслідок Великих географічних відкриттів між­народна торгівля охопила всі регіони земної кулі. У другій половині XIX ст. відбувалося становлення і розширення світового господарства завдяки розвитку транспорту. Але головним етапом на шляху формування сучас­ної системи світового господарства став кінець XIX—XX ст. внаслідок сукупного розвитку великої машинної індустрії, транспорту і світового ринку.

Поняття світового господарства тісно пов'язане з поняттям про суспільний розподіл праці, міжнародної економічної інтеграції. Крім того, існує також географічна модель світового господарства, яка постійно розвивається. І якщо до кінця XIX ст. у світі переважав один центр — Європа, то потім утворився другий, що незабаром став головним — США. У період між двома світовими війнами виникли ще два центри світового значення — СРСР і Японія.

Харчові ресурси Світового океану. В океанах щорічно виловлюються десятки мільйонів тонн риби, молюсків і ракоподібних. У деяких райо­нах океанів добування із застосуванням сучасних плавучих рибозаводів ведеться дуже інтенсивно. Майже повністю винищені деякі види китів. Інтенсивний лов може завдати великої шкоди таким цінним промисло­вим видам риби, як тунець, оселедець, тріска, морський окунь, сарди­на. Для розведення риби можна було б виділити великі ділянки шельфу. При цьому можна удобрювати морське дно, щоб забезпечити ріст морсь­ких рослин, якими живиться риба.

Споживання води. Водоспоживання швидко зростає, однак не тільки через збільшення чисельності населення, але і внаслідок урбанізації, ін­дустріалізації і особливо розвитку сільськогосподарського виробництва, зокрема зрошуваного землеробства. У 2000 р. добове світове споживання води досягло 26 540 млрд л, або 4280 л на людину. 72 % від цього об'єму витрачається на зрошування, а 17,5 % — на промислові потреби. Близь­ко 69 % іригаційних вод втрачено безповоротно.

Повторне використання води. Використана вода не завжди втрача­ється повністю, частина її або навіть вся вона може бути повернена в кругообіг і знову використана. Наприклад, вода з ванни або душу по каналізаційних трубах потрапляє в міські очисні споруди, де проходить обробку і потім використовується повторно. Як правило, понад 70 % мі­ських стоків повертається в річки або підземні водоносні горизонти. На жаль, у багатьох великих приморських містах муніципальні і промисло­ві стічні води просто скидаються в океан і не утилізуються. Хоча такий спосіб не потребує витрат на їхнє очищення і повернення в обіг, відбува­ється втрата потенційно придатної до вживання води і забруднення мор­ських акваторій. При зрошуваному землеробстві посіви багато потребують води, висмоктуючи її корінням. У процесі транспірації таким чином, безповоротно втрачається до 99 % води. Однак при зрошуванні фермери зазвичай витрачають більше води, ніж необхідно для посівів. Частина її стікає до периферії поля і повертається в зрошувальну мережу, а інша — просочується в грунт, поповнюючи запаси ґрунтових вод, які можна від­качувати за допомогою насосів.

Природокористування —  сфера суспільно-виробничої діяльності, направленої на задоволення потреб людства за допомогою природних ресурсів. Виділяють раціональне і нераціональне природокористування. Нераціональне природокористування — це система природокористуван­ня, при якій у великих кількостях і не повністю використовуються лег­кодоступні природні ресурси, що призводить до швидкого виснаження ресурсів. У цьому випадку виробляється велика кількість відходів і силь­но забруднюється навколишнє середовище.

Нераціональне природоко­ристування характерне для господарства, що розвивається шляхом но­вого будівництва, освоєння нових земель, використання природних ре­сурсів, збільшення числа працюючих. Таке господарство приносить спо­чатку непогані результати при порівняно низькому науково-технічному рівні виробництва, але швидко призводить до зменшення природних і трудових ресурсів.

Дослідження, проведені Національною науковою організацією США і НАСА, засвідчили, що в США значні кількості вітроенергії можна отри­мувати в районі Великих озер, на Східному узбережжі і особливо на ланцюжку Алеутських о-вів. Максимальна розрахункова потужність ві­трових електростанцій у цих областях може забезпечити 12 % потреб США в електроенергії. Найбільші вітроелектростанції США розташова­ні біля Голдендейла в штаті Вашингтон, де кожний з трьох генераторів (встановлених на вежах висотою 60 м, з діаметром вітрового колеса 90 м) дає 2,5 МВт електроенергії. Проектуються системи на 4,0 МВт.

Цей вид джерела енергії є непрямою формою сонячної енергії, і тому належить до відновлюваних джерел енергії. Використання енергії вітру є одним із найдавніших відомих способів використання енергії із навколишнього середовища,і було відоме ще в давні часи.

Гідроенергетика дає майже третину електроенергії, що використо­вується у всьому світі. Норвегія, де електроенергії на душу населення більше, ніж де-небудь, живе майже виключно за рахунок гідроенергії.

На гідроелектростанціях (ГЕС) і гідроакумулюючих електростанціях (ГАЕС) використовується потенційна енергія води, що нагромаджується за допомогою дамб. Біля основи греблі розташовані гідротурбіни, що обе­ртаються під тиском води, і ротори генераторів електричного струму. Іс­нують дуже великі ГЕС. Широко відомі дві великі ГЕС в Росії: Красно­ярська (6000 МВт) і Братська (4100 МВт).

Геотермальна енергія, тобто теплота надр Землі, уже використовуєть­ся в ряді країн, наприклад в Ісландії, Росії, Італії і Новій Зеландії. Земна кора товщиною 32—35 км значно тонша, ніж лежачий під нею шар ман­тії, що тягнеться приблизно на 2900 км до гарячого рідкого ядра.

Мантія є джерелом багатих газами вогненно-рідких порід (магма), які виверга­ються діючими вулканами. Тепло виділяється в основному внаслідок радіоактивного розпаду речовин в земному ядрі. Температура і кількість цього тепла настільки великі, що воно спричиняє плавлення порід ман­тії.

Гарячі породи можуть створювати теплові «мішки» під поверхнею, у контакті з якими вода нагрівається і навіть перетворюється у пару. Оскі­льки такі «мішки» переважно герметичні, гаряча вода і пара часто знахо­дяться під великим тиском, а температура цих середовищ перевищує точку кипіння води на поверхні землі.