географія материків і океанів

Атакама — пустеля на півночі Чилі, в Південній Америці, вздовж берега Тихого океану, між 22—27° пд. ш. Найбільш аридна область світу; середньорічна кількість опадів коливається від 10 до 50 мм на рік. Є райони, де опади не були зареєстровані жодного разу.

Пустеля являє собою велике нагір'я, що підіймається від 300 м на узбережжі Тихого океану до 2500 м біля підніжжя Анд. Клімат екстраординарний, дати загальну характеристику важко. Вважається, що загалом клімат Атака­ми тропічний, пасатний, відносно прохолодний. У прибережній зоні — холодна пустеля з частими туманами. З просуванням у глиб материка температура підвищується, тумани зникають, спостерігаються добові амплітуди у 40 °С.

Майже всю південну половину Бразилії займає велике Бразильське плоскогір'я (іноді називається нагір'ям). Висота 250—900 м. Тут зосере­джена велика частина найродючішіх земель і найцінніших корисних копалин країни.

Східний край плоскогір'я, на сході від р. Парана, густо населений. Малонаселені посушливі внутрішні райони, включаючи ба­сейн р. Сан-Франсіску, називаються сертанами. Східна окраїна на пів­ночі від Ріо-де-Жанейро має ступінчасту будову: круті скелі, звернені схилами до океану, підносяться пасмами, одна над іншою. На півдні від Ріо-де-Жанейро уступ плоскогір'я досягає великої висоти. Він назива­ється Великим уступом, а на окремих ділянках — Серра-Жерал, Серра-ду-Мар, Серра-ду-Паранапіакаба.

Анди (Андійські Кордильєри Південної Америки) — південна части­на гірської системи Кордильєр, що займає північну і західну окраїну материка Південна Америка. Одна з найдовших (9,5 тис. км) і найвищих на Землі (6959 або 6960 м, г. Аконкагуа). З півдня на північ можна виділи­ти чотири регіони: Патагонські, Чилійсько-Аргентинські, Центральні і Еквадорсько-Колумбійські Анди. Гори складаються з паралельних хреб­тів — Східної, Центральної, Західної і Берегової Кордильєр, між якими знаходяться внутрішні плоскогір'я або западини. Часто відбуваються . . . .

Перший етап — експедиції XV—XVIII ст.

Про існування Південної Америки європейцям стало відомо після третьої експедиції X. Колумба 1498—1500 pp., у ході якої були відкриті о-ви Трінідад і Маргарита, а також досліджена ділянка узбережжя від дельти р. Оріноко до півострова Парія. У XV—XVI ст. найбільший внесок у дослідження континенту зробили іспанські експедиції. У 1499—1500 pp. іспанський мореплавець А. Охеда очолив експедицію до північного уз­бережжя Південної Америки, яка досягла берега в районі сучасної Гвіа­ни і, прямуючи в північно-західному напрямку, обстежила узбережжя від 5—6° пд. ш. до Венесуельської затоки. Пізніше Охеда дослідив півні­чне узбережжя Колумбії і заснував там фортецю, поклавши початок іс­панському завоюванню континенту. Завершив обстеження північного узбережжя Південної Америки іспанський конкістадор Р. Бастідас, який у 1501 р. відкрив гирло р. Магдалени і досяг затоки Ураба. Експедиції В. Я. Пінсона і Д. Лепе, продовжуючи просуватися на південь уздовж Атлантичного узбережжя Південної Америки, у 1500 р. відкрили один з рукавів дельти р. Амазонки, дослідили бразильське узбережжя до 10° пд. ш. У 1512 р. португальці І. Фроїш і Ж. Ліжбоа спустилися на південь до затоки Ла-Плата, в 1516 р. іспанський мореплавець X. Д. Соліс повторно відкрив затоку Ла-Плата, а також низов'я найбільших pp. Уругвай і Па­рана. У 1520 р. Ф. Магеллан обстежив весь патагонський берег, потім пройшов в Тихий океан через протоку, названу його ім'ям, чим завер­шив . . . . .

Південна Америка — південний материк Західної півкулі, між Тихим океаном на заході і Атлантичним океаном на сході, Карибським морем на півночі і Магеллановою протокою на півдні, від 12°28' пн. ш. до 53°55' пд. ш. Сполучений Панамським перешийком з Північною Америкою. Площа з островами [арх. Вогняна Земля, Чилійський, Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Галапагос тощо] 18,28 млн км². Найбільша довжина 7150 км, ширина 5100 км. У рельєфі виділяються могутній гірський пояс Анд (г. Аконкагуа, 6959 або 6960 м) на півночі і заході і платформний, рівнинно-плоскогірний схід. Підняттю платформи відповідають плоско­гір'я Гвіанське (г. Небліна, 3014 м) на північному сході і Бразильське (г. Бандейра, 2890 м) на сході, розділені прогином, зайнятим Амазонсь­кою низовиною (Амазонією). У крайових і передгірських прогинах між плоскогір'ями і Андами лежать рівнини і низовини: Оріноко і Внутрішні рівнини (Пантанал, Гран-Чако, Межиріччя і Пампа); на півдні від неї, на південному сході, підіймається до 2200 м плато Патагонії. На плоско­гір'ях великі родовища залізних і марганцевих руд, бокситів, кольорових і рідких металів; у передгірських і міжгірських прогинах Анд — нафти і газу; в горах — родовища руд міді, поліметалів, олова тощо.

Перший етап — плавання голландських моряків XVII ст.

До XVII ст. до європейців дійшли розрізнені відомості про Австралію і Нову Гвінею від португальських мореплавців. Роком відкриття Австра­лії вважається 1606 p., коли голландський мореплавець В. Янсзоон об­стежив ділянку західного берега п-ова Кейп-Йорк на півночі континен­ту. Протягом XVII ст. основні відкриття були зроблені голландськими мандрівниками, за винятком іспанської експедиції 1606 p., під час якої Л. Торрес відкрив протоку між Новою Гвінеєю і Австралією (згодом на­звану його ім'ям). Внаслідок пріоритету голландців спочатку Австралія отримала назву Нова Голландія.

У 1616р. Д. Хартог, прямуючи до острова Ява, відкрив ділянку захід­ного берега континенту, обстеження якого було практично повністю за­вершене в 1618—1622 pp. Південне узбережжя (його західну частину) досліджували в 1627 г. Ф. Тейсен і П. Нейтс. Дві подорожі до Австралії здійснив А. Тасман, який першим обігнув Австралію з півдня і довів, що вона являє собою окремий материк. У 1642 р. його експедиція відкрила острів, названий ним на честь голландського губернатора Ост-Індії Зем­лею Ван-Дімена (потім цей острів був перейменований у Тасманію), і острів «Земля Штатів» (нинішня Нова Зеландія). Під час другої подорожі в 1644 р. він вивчав північний і північно-західний береги Австралії.