Географія

Каракуми Приаральські — піщана пустеля в Казахстані, на північно­му сході від Аральського моря. Площа 35 тис. км².

Рельєф рівнинно-хвилястий, котловинно- і барханно-горбистий, що чергується з озерами і солончаками (сори). Переважають оголені і напівзарощені піски.

2) Каракуми Туркменські — піщана пустеля в Туркменії. Площа бл. 350 тис. км². За рельєфом поділяються на Заунгузькі Каракуми (плато) на південному сході і Центральні (або Низовинні) Каракуми, віддалені від перших западиною Унгуз. Піски переважно .....

Гобі — смуга пустель і напівпустель на півдні і південному сході Мо­нголії і в прилеглих районах Китаю. Вона простяглася із заходу на схід на 1750 км при ширині 600 км.

У цих межах розрізнюють Гашунську, Джунгарську і Заалтайську Гобі на заході і Східну, або Монгольську, Гобі в центральній і східній частинах. Площа понад 1000 тис. км². Переважа­ють рівнини висотою 900—1200 м.

Клімат різко континентальний (коливання температур від -40 °С в січні до +45 °С в липні), опадів менше за 200 мм на рік.

Фудзіяма (Фудзі) — діючий вулкан на о. Хонсю, найвища вершина Японії (3776 м). Правильний конус діаметром 30 км з глибоким кратером. Протягом 10 місяців покритий снігом. Ліси, чагарникові пустки. «Свя­щенна гора» японців, улюблений об'єкт японського мистецтва.

Розміри кратера Фудзіями: діаметр 800 м, глибина 200 м. Він нагадує квітку лотоса і оточений вісьмома гребенями, відомими під назвою Яксудо-Фуйо, що означає «вісім пелюсток Фудзіями». Довершена симетрія силуету Фудзія­ми протягом довгого часу залишається японським символом краси. Фу­дзіяма — головна святиня Японії. Першими, хто почав обожнювати її, були тубільці племені айну, які досі живуть на північному острові Хоккайдо. Вони дали цій горі ім'я своєї богині вогню Фудзі. Японці продовжували ставитися до Фудзіями з благоговінням і зберегли назву, дану їй айну. Синтоїстському храмові, що розташувався під самою вершиною гори, вже 2000 років. Під час інтенсивної вулканічної активності імператор наказав побудувати цей храм, щоб умилостивити розгніваних богів.

Кракатау — діючий вулкан у Зондській протоці, між о-вами Ява і Суматра, в Індонезії. Висота 813 м. Виверження вулкана Кракатау 27 серпня 1883 р. було назване найбільшою в світі катастрофою. Воно зни­щило 300 сіл і забрало життя 36 000 людей; рев вулкана було чути на відстані 4800 км; вибухова хвиля облетіла навколо земної кулі сім разів, і ще довго на поверхні океану плавали тіла загиблих і уламки споруд.

Кракатау здавався цілком звичайним вулканічним островом: ознак вулканічної активності не спостерігалося, і деякі навіть вва­жали вулкан вимерлим. Але 20 травня 1883 р. кратер гори раптом ожив, викинувши високо у небо гарячий попіл. Незабаром все сти­хло. Оскільки окремі поштовхи, зафіксовані на початку літа, були не дуже сильними, місцеві жителі залишалися спокійними. Але у серпні з надр землі став долинати могутній гул. О першій годині дня 26 серпня острів здригнувся від оглушливого гуркоту. Годиною пізні­ше над ним звелася величезна хмара чорного попелу довжиною 27 км. Люди кинулися до моря, але не всі. Один англієць пізніше писав: «Нещасні тубільці вирішили, що настав кінець світу, вони збилися докупи, немов отара овець. їхні крики робили навколишню атмос­феру ще більш гнітючою».

Початковий етап

Деякі відомості з географії Азії були відомі ще давнім народам Месо­потамії. Походи Олександра Македонського (IV ст. до н. е.), торгівля Єгипту з Індією, наявність торгового шляху («шовковий шлях») з Китаю в Передню Азію сприяли поступовому накопиченню відомостей про Азію. Однак більш глибокі знання про цю частину суходолу були отримані пізніше.

Другий етап (VII—XVII ст.)

У VII ст. буддійський чернець Сюань-Цзан, що мандрував Центра­льною і Середньою Азією, Індією, виклав відомості з географії, етногра­фії та історії побачених країн в одному зі своїх головних творів — «Запи­ски про країни Заходу», закінченому у 648 р. Арабський мандрівник і географ Ібн Хордадбех (IX—X ст.) описав провінції Передньої Азії. Аль-Біруні склав опис Індії, Аль-Масуді дав географічний та історичний опис мусульманських країн, Індії, Китаю, Палестини, Шрі-Ланки. У IX— XI ст. різні регіони Середньої і Передньої Азії вивчали Мукадассі, Ібн Сіна, Ібн Фадлан і Ібн Руст. Арабський мандрівник Ідріси (XII ст.) опи­сав Малу Азію, яку він відвідав. У XIV ст. Ібн Баттута, що побував у багатьох країнах Азії, написав велику працю, у якій дав докладний опис цих країн, включаючи відомості про корисні копалини.

Азія — найбільша частина світу (бл. 43,9 млн км²), утворює разом з Європою материк Євразію. Умовний кордон між Азією і Європою, як правило, пррводиться по Уралу (уздовж його східного підніжжя, далі по pp. Емба, Кума, Манич, по осьовому вододілу Великого Кавказу, морях Каспійському, Азовському, Чорному і Мармуровому, протоках Босфор і Дарданелли). З Африкою Азія сполучена Суецьким перешийком, від Північної Америки відділена Беринговою протокою. Омивається Північ­ним Льодовитим, Тихим і Індійським океанами та їх окраїнними моря­ми, а також внутрішньоматериковими морями Атлантичного океану. Площа островів понад 2 млн км². Середня висота поверхні 950 м над рівнем моря, мінімальна -392 м (Мертве море), найбільша — 8848 м (г. Джо­молунгма, вища точка Землі). Довжина берегової лінії 69 900 км. Гори і плоскогір'я займають бл. ³/₄ території. Основні гірські системи: Гімалаї, Каракорум, Памір, Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни, хребти Верхоянський і Черського. Великі нагір'я: . . . . .

Початковий етап (II тис. — V ст. до н. е.)

Історія вивчення Європи нараховує тисячоліття. У XVI—XII ст. до н. е. критяни здійснювали морські походи навколо п-ова Пелопоннес, досягали берегів архіпелагів у південній частині Егейського моря. У XV— XIII ст. до н. е. ахейці відкрили гори Пінд на заході Греції, архіпелаг Північні Споради в Егейському морі, п-ів Халкідікі на північному сході Греції. Фінікійці у процесі колонізації центрального і західного Серед­земномор'я бл. IX ст. до н. е. відкрили Апеннінський п-ів, о-ви Мальту, Сардинію, Сицилію, Балеарські о-ви, вони також робили спроби вийти в океан через Гібралтарську протоку. Однак повного уявлення про гео­графію материка у цей період ще не було.

Другий етап — відкриття стародавніх греків V—III ст. до н. е.

У цей період давньогрецькі мандрівники досліджували південне уз­бережжя Європи у межах сучасних Франції та Іспанії, включаючи гирла річок, що впадають у Середземне море, плавали в Лігурійському, Тірренському і Адріатичному морях, вивчили береги Балканського і Апеннінського півостровів. Через Мармурове море, протоки Дарданелли і Бос­фор виходили в . . . . .