Цікаво знати

1. Ми бачимо хмари на небі кожен день.

Але часто не замислюємося про те, що хмари з себе представляють і звідки вони беруться.

2. Ми звикли сприймати хмари як даність, як звичний елемент пейзажу. А адже це явище природи дуже цікаво, незважаючи на свою звичність і буденність.

3. Часи, коли люди бачили в хмарах дивовижні замки і драконів, давно пройшли.

4. Вивчення хмар — це ціла наука. І сучасна наука досконально вивчила хмари і відповіла на всі питання, якими цікавилися цікаві люди протягом століть.

5. Знання про хмарах – це прекрасна можливість дізнатися більше про пристрої атмосфери Землі.

6. Хмари можуть багато розповісти нам не тільки про погоду, але і про багатьох інших факторах, наприклад, про екологічну обстановку.

7. Складатися хмари можуть з крапель води, кристалів або того та іншого разом — залежить від температури.

8. При температурі нижче -15 градусів вони кристалізуються. Такі хмари складаються вже не з водяних крапель, а з кристаликів льоду.

9. Хмари не можуть утворитися без пилу. Адже водяний пар сам по собі ніколи не зможе створити подібну пливучу масу. Для цього йому потрібні частинки пилу або диму. До них і притягуються крапельки, з яких потім народжується хмара.

10. Хмари можна побачити, як з поверхні землі, так і з космосу.

11. Найвищими хмарами на Землі є сріблясті. Вони утворюються вже за межами щільних шарів атмосфери, на висоті до 85 км над рівнем моря. При цьому на висоті 100 кілометрів офіційно вже починається космос. Побачити їх можна в сутінках. Це дуже гарне видовище.

12. Люди називають хмари повітряними і легкими, але це зовсім не так.

13. По-справжньому хмари середніх розмірів можуть важити до 10 тонн.

14. Незважаючи на це, вони безперешкодно переміщаються по небу, оскільки їх вага розподіляється між численними крапельками води або кришталиками льоду.

15. Хмари не тільки важкі, але і дуже великі. Крапельки або кристалики розкидані по повітряного простору на багато кілометрів.

16. Так, у грозових хмар відстань від основи до вершини може досягати . . . . .

А чи замислювалися Ви над тим, куди діваються їжачки взимку, або що вони роблять в той час, коли за вікном лютує зима? Зима - час серйозних випробувань для тварин нашого кліматичного поясу, і їжачки не є винятком, але вони таки пристосувалися вміло переживати цей складний період року. Важливим етапом підготовки до зими для їжаків є вибір місця зимівлі, адже від нього залежатиме, чи перезимує він, чи ні. Сигналом др підготовки слугує скорочення світлового дня і зниження температури, яке здебільшого проявляється у другій половині вересня. Саме тоді їжачки починають підшукувати собі "квартиру" для зимівлі. Найчастіше вони обирають глибокі нори на глибині до метра, або й більше. Їжаки не завжди заселяються в готові нірки, бо часто самі їх створюють. Їжачки - рідкісні інтроверти, тому живуть поодиниці.

 

Трохи згодом їжачок починає линяти. Цей процес не аби як важливий на зиму, адже дозволяє змінити стару шкіру на нову, більш пристосовану до зимівлі. За місяць до впадання у сплячку інстинктивно їжачки перетворюються на справжніх ненажер. Вони їдять значно більше, ніж зазвичай, набирають вагу, і перетворюються на . . . . . 

Тикий висновок зроблений вченими в результаті багаторічних досліджень ДНК. Міжнародний колектив вчених представив результати десятирічного проекту з розшифрування викопної ДНК із зразків ґрунту вічної мерзлоти. За часом їм вдалося охопити останні 50 тисяч років. Своїм завданням вчені ставили саме розшифрувати всю ДНК в зразках, а не виділяти фрагменти ДНК того чи іншого виду. Це завдання схоже на ті, які вирішує сучасна метагеноміка, але в обговорюваній роботі було проведено й аналіз послідовних тимчасових зрізів. Можна сміливо сказати, що це перша демонстрація можливостей сучасної палеометагеноміки. Вчені змогли уточнити області поширення арктичної флори і фауни в плейстоціні та голоцені, простежити процеси зміни рослинності, занепаду та вимирання великих тварин (мамонтів, шерстистих носорогів, коней та бізонів) під час останнього льодовикового максимуму (26 тисяч років тому).

 

Спираючись на нові дані, автори припускають, що причиною вимирання мамонтової фауни було не розселення людей-мисливців, а зміна ландшафтів і рослинності: суха і . . . . .